Після прочитання роману «Малхут», логічно було взятися за ще один Остапа Українця — «Канцелярія хрестових походів». Ця книжка побачила світ у видавництві «Фабула». Тож вільно чи невільно, а порівнювала ці два романи. Фабула їхня співзвучна. Мені здалося, що автор одержимий (в доброму розумінні) темою спорудження Станіславівської фортеці. Тож ми знову опиняємося у 17-му столітті. Але цього разу машина часу переносить до 1679-го року.
Хоч дата подій в тексті не вказана, та, співставляючи історичні факти, легко про це здогадуємось. Отже, фортеці, збудованій Франсуа Корассіні на замовлення Анджея Потоцького, вже майже двадцять років. Вона збудована за останніми тодішніми тенденціями фортифікаційного зодчества і принципами побудови ідеального міста. Але досконалості нема меж і Потоцький вирішує перебудувати фортецю. За цю справу береться ще один француз — Карл Бенуа.
Він винаймає для цієї справи вправних мулярів і каменярів з довколишніх земель. Одним з таких будівничих є головний герой роману — Матвій, молодий хлопець, якого майстер Омелян бере собі у помічники. Хоча 
назвати його головним героєм є не зовсім коректним. Бо роман побудований так, що виділяти когось з персонажів, як головного, нема сенсу. Бо й сюжету особливого тут нема.
Всі події відбуваються протягом якогось тижня. Як на мене, на відміну від першого роману, автор зробив ставку не на цікавому і закрученому сюжеті, а на образах своїх персонажів, що відображають зріз тодішнього суспільства Речі Посполитої.
Отже, давайте познайомимося з найяскравішими фігурантами роману. Матвій — типовий представник сільської інтелегенції того часу, що покидає звичну сільську працю і йде до міста, аби здобути фах будівничого. Тиберій — мандрівний спудей-семінарист, що бачив світу, був навіть у Московії і тепер прийшов на Галичину. На тлі сільського населення передмість Станіславова, він виглядає доволі освіченим і розумним, хоч іноді буває смішним і наївним. Стеха — молода вдова, що мешкає в передмісті Станіславова і є прикладом типового селянського жіноцтва того часу. Проста, добра і працьовита жінка, не надто освічена, але наділена вродженим розумом і мудрістю. Як і багато її тогочасних прототипів, стає жертвою людських упереджень і забобонів. Герш — голова жидівської родини, шинкар, типовий представник хасидського середовища Галичини. Авіва — донька Герша, в яку закоханий Матвій і яка, для того, щоб одружитися з ним, готова перейти до католицької віри. І це типовий приклад окатоличення жидів, що був досить поширений в ті часи. Навіть вся її жидівська родина з легкістю благословляє дівчину на цей вчинок.
Валеріан Неканда-Трепка — шляхтич, який присвятив життя благородній справі викриття шахраїв, що брехнею і підкупом здобували собі шляхетські титули. Ця практика була досить поширеною в ті часи. Міхал — представник найнижчих люмпенізованих верств суспільства. Приклад його проживання в лісовій землянці показує, що лісові криївки на Галичині вміли будувати ще задовго до бандерівського руху. Омелян — цехмайстер мулярів. Типовий представник поважного цеху будівничих, що користувалися великою шаною в суспільстві.
І насамкінець Станіслав Потоцький — молодий граф, син засновника Станіславова Анджея Потоцького. Це чи не єдиний реальний історичний персонаж роману. Показаний автором, як доволі демократичний та простий у спілкуванні з нижчими верствами суспільства, шляхтич.
Отже, якщо порівнювати два романи Остапа Українця, то другий явно виграє щодо художнього викладення та побудови тексту. Що ж до сюжету, то перший має значну перевагу. Видно, що ідею написання свого першого роману автор виношував і ретельно обдумував. А другий роман виглядає викладенням розширеної версії того матеріалу, що з тих чи інших причин не вдалося припасувати до «Малхуту».
В дечому описи нагадують мені українські народні казки в авторській інтерпретації. Так само, як у казках, сюжет не грає особливої ролі, а головну ідею доносять персонажі та їхні вчинки, як алегорійне узагальньнення певних суспільних верств, їх побуту та місця в історичному процесі. Цим я зовсім не критикую автора, а просто доношу своє бачення про твір майбутнім читачам для кращого розуміння того, що їх чекає на сторінках роману.
Але найбільше здивувала назва книжки. Бо ні про яку канцелярію хрестових походів там взагалі не йдеться. Думаю, що це просто був гарний маркетинговий прийом. Такі назви, овіяні таємничістю, зазвичай дуже притягують потенційних покупців. І в цьому випадку це теж добре спрацювало. Додала привабливості ще й дуже вдала обкладинка. Тут видавництво «Фабула», як завжди, на висоті.
Тож, підсумовуючи, скажу: якщо хочется гарного літературного слова та ще й уміло присмаченого галицькими діалектизмами (до речі, їх перелік для негалицьких читачів подано в кінці роману) — можете сміливо купувати книжку. Але тим, хто волів би зануритися в історію хрестових походів — це явно не те…
І, щоб висловити не лише свою думку з цього приводу, наведу слова автора у післямові: «Сюжет «Канцелярії хрестових походів» спирається на милиці історичної недостовірності та на один незграбно замаскований рояль у кущах».
Галина Новосад
