Було це здається, року 1982-го. Я, молодий співробіник «Сільських вістей», у ролі «чергового по номеру». У завтрашній газеті виходить добірочка віршів Василя Юхимовича. Але, як тоді це часто траплялося, терміновий офіціоз, який конче треба було поставити в номер, звів добірку до куценької пари віршів.
Іду до заступника відповідального секретаря. Показую полосу з обрубком добірки.
— Зараз, — каже той, — все владнаємо.
Піднімає слухавку внутрішнього телефонного зв’язку, набирає чотири цифри віповідального секретаря журналу «Україна» — Юхимович тоді обіймав цю посаду. І чи мимоволі, чи радше зумисне, коли на тому кінці «дроту» у рурці почулося скрипуче «слухаю», звернувся: «Добридень, Василю ЮхИмовичу, вас турбують із “Сільських вістей”.
— Та йдіть ви під три чорти, хлопці! — затріщало у рурці. — Скільки мені вам повторювати, що батька мого, цартсво Небесне, звали не Юхимом, а Лукою!
У рурці клацнуло і ритмічно запікало.
— Так, переносимо добірку на наступний тиждень, — усміхнувся у вуса заступник відповідального серетаря.
Вчора Василеві Лукичу Юхимовичу виповнилося 100 літ! А його льон і тепер цвіте синьо-синьо.
Валерій Ясиновський
