«Осіннє танго». Саме цей роман Валентини Мастєрової постійно у мене на думці. Особливо те, як автор показала долю сучасної жінки-українки. Декілька деталей нового часу: мобілка, джинси і все… Я пам’ятаю цю непевну добу, знаю цих жінок: з колишніх колгоспів, з праматері хранительниць роду і традицій, згорьованих і працьовитих, затятих як в любові, так і в гніві своєму, гордих і майже безгранично стійких до світових перепитій, до державних сум’ять і розломів, до родинної розтерзаної любові, однієї з найтяжчих мук, особливо коли йдеться про стосунки матері й дитини.
«Диви, дзеркало іще ціле, – несподівано зрадів, глянув у тьмяне скло на стіні й спохмурнів, немов побачив щось неприємне для себе». Це син головної героїні роману Ксені, який випхав матір з її власної хати в дідову де “й дах тече і грубу якась сволота розвалила”. Сашко подивився на себе, на свій, як покажуть події роману, вже не перший кровний злочин, і йому те відображення не сподобалось: матір з хати викинув так, наче совість зі своєї душі. А потім, як милостиню кинув: “Пічника знайду – до зими ще далеко” і тут же дорікнув, що: “Інші он з базару живуть, в Італію на заробітки їдуть, одна ти ждеш з моря погоди…”
І ось остання розмова з сином, бо все ж таки вирішила Ксеня їхати світ за очі, від болю, від глуму, від втрат : “Ану, мамо, відійдемо… ти чого це моєю землею розпоряджаєшся? – прошепотів 
погрозливо мало не в обличчя… І де ти взяла тисячу доларів? Де ти взяла? Невже усю землю продала? Якщо не дай Боже…”
Хати хоче, грошей, землі… Дитя яке манюнім пригортала до своїх грудей, певно ж співала українські пісні-колисанки, слала у небо молитви до Бога. Вихований у любові дорослий син жадає від матері лише зиску…
Вальтер приїхав до батька з якимось шарлатаном перекупщиком, бо боргів тьма, а їсти і пити хочеться добре, ще й казино – лукавий біс, борговий зашморг затягує. Це син пана Гюнтера, до якого приїхала у Німеччину на заробітки хатньою робітницею наша Ксеня.
“– Ти був п’яний. І ми з тобою обидва це знаємо. Ти – вбивця. А зараз іди з-перед моїх очей”… Вальтер п’яний сів за кермо і в автомобільній катастрофі загинув його молодший брат із дружиною, а син Вальтера залишився калікою.
Які подібні долі в пана Гюнтера і Ксені: в обох сини жадали статків. Вальтер волів батьківську безцінну бібліотеку з такими раритетами, що не в кожному музеї світу знайдеш, пропити, віддати за безкінечні борги розгульного життя, ще ж і на маєток сподівався… Тільки поки батько живий на нім де сядеш, там і злізеш, хоча й віддавав борги за непутящого сина, але не потурав його безкінечним благанням-вимогам.
Та є в романі й інше дитя – чесна і мудра племінничка Ксені Іванка. Батька, рідного брата Ксені, втратила, ще до свого народження – загинув в Афганістані. До тітки, яку називала не інакше, як «хрещененько», горнулася як до матері. Ксеня і залишила у спадок їй дідову хату і його землю, бо ж совісне дитя, та й кому, як не їй, напівсироті, не сину ж, який на базарах, коли можна було б, і матір рідну продав. А Іванка інакша – розумничка і турботлива. Перед від’їздом Ксені й харчів у дорогу зібрала, й мобілку купила, щоб зв’язок був з рідною душею і з Батьківщиною. Не судилося правда Іванці щасливе у парі довголіття – убили чоловіка, ті ж нелюди, що закатували у Лободерні перше кохання Ксені – фермера Сергія Гусака. А ще раніше ці, бритоголові братки лихих 90-тих, убили і чоловіка Ксені, батька, єдиного сина Сашка “У тому то й річ, – вимовила вголос і підвелася зі стільця. –У тому то й річ, синку, що саме ти винен у смерті батька і … Сергія. А я, дурна, весь цей час думала… – десь близько біля серця стала знайома колючка й не давала дихати. Ксеня боялась саме такого болю… “Отак лягти й більше б не вставати…”
Тут можна провести паралель відносин Ксені з сином Сашком і до неньки-України з деякими її синами непутящими. У романі зафіксований черговий відтинок часу нових сучасних злиднів, знищення і розпродаж за безцінь, все що кропіткою працею здобув український народ, повального базарювання, бритоголових бандюків, страшного рейдерства. Не всі вони були чужинцями: більшість ділків – українці, які очманіли від легких злочинних заробітків. Спритніші, нинішні олігархи, здобули такі статки, що Україна стала їхньою власністю, разом із народом.
Зустрівся мені на цьому шляху разом із героями роману і таджик Чамшед, пічник, якого привіз син Сашко, щоб матері грубу зробив. Чамшед тікав від війни з родиною, зі своєї Батьківщини, та й судилося йому, як і загиблому брату Ксені, пройти Афганістан. І усмішка в цього чоловіка така щира і така привітна. І шовковиця, така як у дворі Ксені, яку він залишив у себе вдома, теж є, тільки старіша, ще його дідом посадженна. Чамшед знав п’ять мов, та й наша Ксеня добре володіла англійською, тому більше спілкувалися нею. Клалася українська груба таджицькими руками, слухала тиху розмову хазяйки і пічника англійською, і таджицька пісня тужна і ніжна наповнювала душі обох особливим чаром.
А де ж осіннє танго, скажете ви? О, головна героїня роману Ксеня довго йшла до свого, вистражданого і ощасливленого осіннього танго! З козаком, з дитинства закоханим у Ксеню Сергієм Гусаком, доля не склалася. З чоловіком Віталієм, батьком сина Сашка, чи щаслива була? Навряд. Хіба що сином. Йому вкладала всю душу і свою материнську любов. Так за клопотами життєвими і випробуваннями трагічними й жорстокими більша половина життя минула. Але ж і в Долі буває час квітування троянд! Тому пан Гюнтер з Німеччини, відставний полковник, якому життя врятував дідусь Ксенії, став партнером в цьому осінньому танго. Вона сама до нього прийшла, після сумнівів, протиріч, спотикань, а він щодня чекав і без надії сподівався…
(Дід Яків у Другу світову зустрівся з хлопчиком Гюнтером на Зеєловських висотах під час штурму радянськими військами, Гітлер кинув дітей гітлер’югенту, як останній свій бастіон, боронити його фашистський режим. Гюнтер потрапив у полон, але Яків не зміг виконати наказ розстріляти зовсім юного німця і відпустив, за що Якова розстріляли свої). Гюнтер все життя пам’ятав, хто врятував його і якою ціною.
Завершити свій читацький відгук на книгу Валентини Мастєрової “Осіннє танго» хочеться саме так: цікаво, чи дочекалась наша Ксеня (фрау Ксана) снігу, такого як в Україні? “А Ксені так хотілось снігу, щоб як у дома, по коліна, а то й по саменькі вікна. Тоді світ здавався схожим на душу праведника біло-білим…”
Віра Володимирова
