Не знаю, чи є і буде в “Українській літературній енциклопедії”, над якою працює наш інститут, стаття “Графоманія/графомани” (букву “Г” ми благополучно проїхали), але вона мала би там з’явитися хоча б тому, що більшість українських літературних енциклопедій і словників чемно обходять цю тему стороною.
Тим часом графоманія – повсюдна, мов короста, і кінця їй не видно ні в поезії, ні в прозі, ні в критиці, ні навіть (і з найгіршими наслідками) в науці про літературу. Єдине більш-менш пристойне визначення цього явища дав у своєму “Азбуковнику” Богдан Романенчук (т. 2, Філадельфія, 1973) – автор грандіозного літературно-енциклопедичного проєкту, який, на жаль, обірвався саме на літері “Г”.
І ось як це визначення звучить: «ГРАФОМАНИ, ГРАФОМАНІЯ (гр. графейн – писати, манія – пристрасть), маніякальна людина, що має пристрасть чи манію писати вірші або інші літературні твори, не мавши ані поетичного таланту, ані літературної освіти, хоч бувають і “поети”, що мають певну літературну освіту, але позбавлені таланту. І. Франко називав графоманами поетів, або й прозаїків, що пишуть вірші й новелі, які “нікого не гріють і не студять”. Він мав на думці деяких поетів “Молодої музи” … але він схильний був уважати графоманом кожного поета, який цурався громадських тем і проблем і не виявляв у віршах запалу, вогню, який для нього був важливим елементом поезії.
Проте найбільше графоманів буває якраз серед тих, що пишуть вірші на громадські або партійні теми, маскуючи тим свою поетичну недолугість, тим-то в їх творах немає ні запалу, ні вогню, ні віршового вміння, тільки прагнення бути поетом або письменником.
Графоманія є своєрідним виявом почуття меншевартости окремих людей, які, хоч і позбавлені поетичного таланту, шукають компенсації своєї нижчости в писанні віршів або інших творів, щоб чимсь бути, а поетом, їм здається, ще найлегше бути, і вони в своїй власній опінії підносяться на вищий рівень самопевности, а надто коли їх твори знаходять більше або менше читачів, невиробленого поетичного смаку.
Графоманія шириться в суспільстві, яке не має виплеканого літературного смаку, бо не цікавиться літературою, зокрема поезією, нічого не читає, або дуже рідко й мало, й не відчуває поетичного смаку в літературі. Тому для багатьох все те література, що написане в літературній формі, цебто в формі вірша або оповідання чи повісти, одначе їх поетичної вартости вони не можуть оцінити й підтримують графоманію.
Не менше поширена графоманія й там, де літературу розуміють як суспільний обов’язок письменника і засіб до іншої, нелітературної, практичної цілі, на основі певної засади, що “поет живе в суспільстві й не може бути вільний від суспільства”, отже мусить писати для суспільства. Ця засада породжує масову графоманію, яку підтримують політичні чинники. Власне політика дуже сприяє графоманії, навіть породжує її й використовує для пропагандивних цілей і перетворює поезію в політичний засіб. Проте, не слід змішувати політичних поетів чи письменників з письменниками для політики, тобто політичними графоманами.
Натомість що більше мистецьки виховане суспільство, то менше в ньому графоманів. А високе мистецтво, це мірило культури народу. Без літератури й мистецтва нема й культури в повному значенні слова, бо рівень культури вирішує власне література й мистецтво.
Варто теж відмітити, що графоманія трапляється і в літературній критиці, в якій часом виступають автори, що не мають ніякої літературно-критичної й теоретичної підготови і ніякого критичного хисту. Вони здебільша оперують вивченими або позиченими теоретичними фразами, які невдало застосовують до критикованих чи рецензованих творів”.
Вадим Василенко
Ніщо так не сприяє графоманії як “грибні сезони” на різні літературні премії. Тут, Хомко, не зівай! А він і так не зіває. Рекорд поставив 25-літній “класик” Н-цький: 12 премій різного гатунку! В цьому рекорді незаперечна заслуга і членів журі, котрих графомани купують то героїзованими автобіографіями, то “збуренням свідомості” (визначення Павла Мовчана).