Чимало авторитетних людей (і в музиці, і в поезії) вже висловили свою точку зору на нинішній фінал Євробачення, і їх «вердикт» був здебільшого негативний – від критики тексту пісні українських виконавців до «сатанинських» ноток в самому фінальному шоу.
Справді, стилістика нинішнього фіналу була такою, що людям з хорошим смаком краще було б зайнятися чимось іншим, а якісні пісенні номери можна було порахувати на пальцях однієї руки. Проте я б тут відділив оцінку результатів конкурсу від самого шоу.
Скажімо, можна припустити, що існує певна «політика» організаторів Євробачення щодо просування «гендерних» чи інших цінностей, але малоймовірно, що вона реалізується «наскрізно» (починаючи з національних відборів). Бо важко собі уявити, що менеджери 
Євробачення мають аж такий вплив, що «формують» національні журі, та ще й «впливають» на глядацьке голосування в кожній країні.
Я більше схиляюся до думки, що на результати національних відборів впливають: 1) маркування національних журі щодо «прохідності» тих чи інших номерів у контексті майбутнього загальноєвропейського шоу (і тут часто бере гору запропонований учасниками «перформанс», а не культурно-музична цінність їх номерів, й водночас 2) бажання глядачів вибрати щось «оригінальне», аби мати більший шанс бути поміченими загальноєвропейською публікою (що теж часто буває далеким від культурно-мистецької цінності), а вже на завершальному етапі режисери цього дійства компілюють стилістику фінального шоу з «того, що є» — нехай і з огляду на власну «політику».
У результаті на сцені ми бачимо декілька десятків «фріків», серед яких, можливо, десяток власне «співають» (демонструють свої вокальні дані і виконавську майстерність), а решта банально «дуркують» на сцені…
Якось я вже казав, що специфічна властивість музичного слуху – відчувати звукові тони, які втілюються у власне музичних звуках (створеними механічними “інструментами”), людському голосі (спів) і мові (поезія). У нашому випадкові не мали значення ні мова, ні музика – лише голос (спів) і викликані ним естетичні відчуття.
Власне, слухаючи цьогорічних фіналістів, я подумки відзначав окремих з них як «цей хоч співає» (але не має голосу) або «цей хоч має голос» (але не співає). І треба сказати, що з точки зору «музичності» (буквально – «творити музику голосом») у першу п’ятірку переможців потрапили саме ті, хто «має голос» і «співає» (включаючи, безумовно, й український дует, й «небінарного» швейцарця), що, власне, «реабілітує» смаки тих, хто голосував (як журі, так і публіку), а все решта – від лукавого.
Володимир Богданович
