Змагався із сумнівами: писати чи ні про цього рудого, адже, згадуючи, наче й рекламуємо… Проте, оскільки навіть деякі люди на Чернігівщині відзначають ювілей цього, гм…. поета, то вирішив тут дещо нагадати.
Отже, Йося Бродський.
Цього російсько-єврейського поета роздули, як генія. Навіть Нобелівську премію дали. Скільки б Павличко не писав покаянних псальмів — йому не дадуть…
Коли Бродського судили за «тунєядство», в’їдлива Ганна Горенко, більш відома як Анна Ахматова, сказала: «Дєлают рижему біографію!».
Коли його засудили і відправили не в тюрму, не в концтабір, не в Сибір, як Стуса чи інших українців-політв’язнів, а в Архангельску область, неподалік Ленінграда, де його змусили (о, яке витончене знущання над ніжною єврейською натурою!) працювати робітником у радгоспі, то піднявся великий шум.
І, о диво!
Невдовзі його повернули і він благополучно виїхав на Захід. Це ж не українець Стус! І чи дивно, що його знищили, перш ніж він міг би отримати Нобелівську премію?!
Та власне, у кожного своя доля.
Хай би Йося жив собі, як хоче. Але ж його мучила Україна, і він пише «На нєзавісімость Украіни», де захлинається просто таки ксенофобськими мотивами. Захисники цього «генія» кажуть, що він, мовляв, не опублікував цієї поезії…
Так, не встиг.
Але читав скрізь, де міг – «на різних москвофільських та юдофільських зібраннях в Америці. Зокрема є документальні докази, що Бродський прочитав цей вірш 30 жовтня 1992 року на сольному вечорі у залі Пало-Альтівського Єврейського центру; та 28 лютого 1994 року перед групою російської діаспори у нью-йоркському університеті Квінсі-коледж» (цитата з Вікіпедії).
Зрештою, і в поезії його здобутки сумнівні, оскільки:
Мне нечего сказать ни греку, ни варягу.
Не знаю я, в какую землю лягу.
Скрипи, скрипи, перо! переводи бумагу…
Філософія кочівника. Недарма якийсь інший єврей, російський критик (не пригадую прізвище) написав правильно: там, де у російського поета в підсвідомості Бродський — в українського Стус.
Василь Чепурний,
на світлині, кому цікаво, Бродський і Довлатов
