Вони схиляються перед тими
чиї зухвалі руки не бояться твані,
зате свої руки
вони ховають за зігнутими в три погибелі спинами.
Вони шанують тих, хто одержимий
і рвійний,
але самі полохливо мовчать,
коли потрібно підтримати когось.
Лише те, що захоплене усіма,
вони візьмуть до своїх рук.
Вони вибалакають лише те,
що оскоминою у всіх на зубах.
Їм нема за що дорікати,
їх цілком «заслужено» вшановують
за чисті завжди руки,
за вічно безгрішний язик.
(Гельмут Прайслер. Із циклу «Критичний портрет деяких співгромадян».
1966 / переспів).
Гельмута Прайслера (1925-2010) називають придворним поетом НДР, відомо також, що він числився позаштатним співробітником Штазі з 1960 року під псевдом «Антон». З 1957 року до 1988 щороку видавав по збірці. Але окремі вірші таки заслуговують уваги: слово не винне, що воно було відважнішим і чеснішим за свого носія.
Бо українська література і досі не назвала списки своїх співпрацівників із КҐБ, найбільший прорив у громадянській свідомости стався у 1990-1992 роках. Потім усе завмерло.
Але цю суспільну драму, а то і трагедію, ми зобов’язані проговорити. Не для того, аби все викинути і навіки забути, зрештою, навіть не для того, аби осудити, — а для того, аби очистити Слово від слабодухости і зради творців.
Не зробимо цього кроку, історія української літератури ХХ ст. помститься на наших дітях і внуках. Вже мститься…
Євген Баран
