З кожною втратою світ довкола нас звужується, а небо стає нижчим. Нестерпно тяжко втрачати близьких, рідних людей, але й смерть тих, хто перебуває поза межами найближчого для нас кола, теж залишає на серці і в душі рубці. Мені тяжко про це писати, але нині, на драматичному зламі часів, занадто часто вічність вторгається в наше життя; відходять письменники, люди, тією чи іншою мірою близькі мені — Григорій Штонь, Михайло Слабошпицький, Василь Фольварочний, Олександр Смик, Олесь Лупій, Олег Чорногуз…
У цій сумній шерензі – і Віктор Женченко…
Це сталося рік тому. У двадцятих числах минулорічного жовтня я теж захворів коронавірусом і якраз лежав у лікарні, коли мені повідомили цю чорну звістку. Може, пишу банальні речі, але мені справді важко було повірити в це. Адже у Віктора Женченка було стільки бажання жити і насолоджуватися життям – незважаючи на біль втрат і життєві, як і в кожного з нас, негаразди! У ньому відчувалася якась світла життєстверджуюча сила, оптимізм, радість повноцінного сприйняття життя у всьому його неогортанному вимірі.
Мабуть, кожен, хто мав можливість спілкуватися з Віктором Васильовичем, підтвердить: вік – це не про Женченка. В ньому було стільки енергії й сили, що будь-які згадки про його доволі-таки поважні роки виглядали, без жодного перебільшення, недоречними. Саме про Віктора Васильовича сказано: вік – не дата в паспорті, а стан душі. Пам’ятаю, як чи не щоразу, коли Віктор Васильович заходив до мене в спілчанський кабінет (а бував він там доволі часто), ми з ним – жартома – змагалися в потискові рук. Скажу вам, що далеко не в кожного з молодих така міцна рука…
Ми з Віктором Васильовичем належали до різних «вікових категорій» і різних середовищ. Познайомились, власне, лише тоді, коли його найбурхливіші злети в мистецтві співу – в основному його життєвому ремеслі – залишились десь позаду. Визнання, аплодисменти, переповнені зали, сяючі очі численних прихильників… Білий сніг на зеленому листі… Про минуле нагадували, мабуть, спогади, які залишаються з нами впродовж багатьох літ і зим, поступово тьмяніючи в мерехтінні проминулих років, але все ж не покидаючи нас.
Іноді Віктор Васильович під час таких розмов згадував про свій зірковий час і велику сцену, проте все ж більше ми говорили про теперішнє буття. Скажу відверто: не одразу ми з ним порозумілися; як і кожна талановита людина, Женченко був непростим у спілкуванні, жив у своєму світі зі своїми усталеними поглядами, інтересами і симпатіями. Міг вибухнути емоційно, але, як мені здається, доволі тонко відчував співбесідника і у взаєминах не дозволяв собі переходити певних етичних канонів. В ньому відчувалася якась висока внутрішня культура, якщо хочете, «порода» – аристократа, людини унікальної, багатої своїм внутрішнім світом. І світлом…
Пригадую наші неодноразові, до війни, гуртові поїздки на письменницькі заходи поза межами столиці. Коли в компанії був Женченко, а ще разом з ним Анатолій Несторович Паламаренко і Борис Йосипович Пономаренко, на зворотному шляху додому в автобусі творились неповторні імпровізації: звучали журливі й веселі українські пісні, дотепні жарти, смачні анекдоти, вражаючі монологи Анатолія Несторовича… Душею нашого гурту був, безперечно, Віктор Васильович…
Дуже близько переймався Женченко спілчанськими буднями; переживав, коли в нас було неспокійно чи коли фінансові проблеми й судові справи душили за горло. Приходив до мене, ми з ним радились. Я нерідко прислухався до тих чи інших його порад, хоча й не завжди наші думки співпадали…
Для публікацій в «Українській літературній газеті» Віктор Васильович упродовж останніх років кілька разів пропонував свої поетичні добірки – переважно короткі ліричні мініатюри. Здається, під кожною він справно зазначав рік написання. Частина поезій, судячи з цих позначень, були щойно написані, інші – з давніх літ. У них – весь Женченко; чуттєвий і чутливий до краси цього незбагненного світу, закоханий у нього і елегійно зворушливий, з ледь вловимим, але все ж відчутним мінорним настроєм. Радість життя – і щемливий біль…
Філософія життя нерідко поєднує такі, здавалося б, полярні прояви нашого короткотривалого сприйняття цього світу під Вічним Небом…
Михайло Сидоржевський
