Володимир Бабляк – один з найяскравіших українських прозаїків – належав до покоління вітчизняних митців початку і середини ХХ ст., на долю якого випало чи не найбільше випробувань. Так, народженому між Першою Світовою війною і Жовтневою соціалістичною революцією, Володимиру Бабляку дитиною довелося пережити війни.
Спершу громаднську, а юнаком – Другу світову, штурмувати Дніпро, визволяти Київ, пережити полон, втечу, підпілля під окупацією…
Печально, що на тлі цих суворих суспільних катаклізмів не легшою судилася йому власна, людська доля. Втративши батька у три роки, хлопчик зростав із сестрою Галиною біля діда-баби… Гірке сирітство, принизливі злидні, відсутність моральної підтримки, мужніння без надійного плеча батька…
Ось ті незгоди, які стали талановитому юнакові перешкодами на дорозі до мрії здобути вищу освіту. Через те, до речі, Володимир Самійлович комплексував, надолужуючи самоосвітою.
Та водночас життя Бабляка було щедре на щасливі події і добрих людей… Чи не тому, що народився він в переддень і з благословення Світлого Празника Воскресіння Господнього? А ще, дякуючи своїм опікунам дорогим, рідним дідові з бабою, які вчили сироту жити по заповідях Божих. І звичайно, тому сільському вчителю, що першим помітив літературний талант у худенького хлопчини-семикласника і порадив надіслати свої вірші й замальовки до районної газети, та й завдяки тому районному трудязі-редакторові, який надрукував ці спроби на шпальтах газетних, чим, власне, обрав для Володі Бабляка майбутню, на все життя, професію журналіста й письменника.
Після закінчення школи Володимира Бабляка, який тоді вже працював у колгоспі обліковцем (помічником бригадира рільничої бригади), запрошують на роботу інструктором-масовиком у районну газету, а восени 1936-го здібного хлопця направляють на курси при окружній газеті «Червоний кордон» (Кам’янець-Подільський), після яких залишають працювати в цьому ж часописі.
Починається цікаве життя, насичене подіями історичними й особистими. А через 4 роки, у 1940-му, після возз’єднання Буковини з Україною, Володимир Бабляк сам переходить уже неіснуючий «червоний кордон» по Збручу і Дністру – у зовсім інший світ, що ще недавно був для нього, подолянина, невідомим «закордоном»: на Буковину, де на ту пору не вистачало журналістських кадрів. І починає працювати кореспондентом відновленої, ще Федьковичем створеної, газети «Буковина», але вже з новим означенням – «Радянська».
Вражений неймовірною красою краю, легендарних вічно зелених Карпат, овіяних могутнім духом і славою опришків та мольфарів, розцвіченого многобарвною народною творчістю, Володимир ніби вибухає буйною літературною творчістю. «Перше перо» редакції газети «Радянська Буковина», він несподівано заявляє про себе як про талановитого молодого письменника. Звичайно під впливом творчості Ольги Кобилянської, з якою встигає познайомитись, пише свої перші оповідання «Аничка-мрійниця», «Душа гуцула», «На верхах», «Вернись на Білу Недею», які заворожують не тільки простого читача. Так, прочитавши їх, «Буковинська Орлиця», Ольга Кобилянська, поблагословила молодого письменника на щасливу дорогу у велику літературу.
На жаль, Друга світова війна обірвала стрімкий злет до літературної слави. Зате після війни і короткого повернення в лоно «Радянської Буковини» у 1945 році, Володимир Самійлович кидається у вир мирного життя і радянської журналістики: праця у Львівській обласній газеті «Вільна Україна» та обласній Тернопільській газеті «Вільне життя» — дає йому можливість пізнати усі тектонічні злами і «скрепи» суспільного життя на Західній Україні.
Але любов до чарівної зеленої Буковини змушує Бабляка знову повернутися до Чернівців, у газету «Радянська Буковина». Та не надовго. Спрага віддати свій хист, всі сили художній літературу змушує його ризикнути і перейти в 1956 році на творчу роботу і, нарешті, засісти за письмовий стіл і вилити, як він казав, на папір всі свої болі, переживання, радість і щастя. Тим паче, що матеріалу, зібраного упродовж життя, насиченого яскравими, часто драматичними подіями, незабутніми враженнями і героями, вистачало не на одну книгу.
Тож уже в 1958 році виходить друком перша книга письменника – збірка оповідань «З пісень життя», коли авторові виповнилося… 44 роки! Та відтак його книжки виходять щотри роки: «Літопис горбатої ниви» (1961), «Дорога до любові» (1964)… Паралельно В.С. Бабляк працює над романом-трилогією «Вишневий сад», який довго «маринували» у столичному видавництві. І хто зна, чи побачив би він світ, якби не щасливий випадок: рукописом зацікавився живий класик Михайло Стельмах!
І, як то кажуть, прочитав і благословив. Тож перша книжка трилогії вийшла 1958-го, друга –1960-го, а третя – в 1962-го. У видавництві «Дніпро». При тому великим, стотисячним, тиражем. Згодом роман був перекладений І. Новосельцевою російською і виданий у Москві майже мільйонним накладом: небувалий успіх для провінційного письменника.
Врешті, саме цей успіх надихнув В. Бабляка одразу ж взятися за роман «у земляцьких бувалицях» – «Жванчик», який став одою його рідному селу і землякам, яких він любив світлою подячною любов’ю. Роман справді вражає геніальним зображенням колоритних характерів земляків-подолян, картин сільського побуту, народних звичаїв, звичайно, глибоким розкриттям психології героїв, прототипами яких були рідні і близькі авторові люди. Дві перших книги «Жванчика» побачили світ у 1967 і 1969 роках і спізнали неабиякого розголосу. Третій том вийшов уже після його смерті.
… Доля звела мене з Володимиром Самійловичем Бабляком випадково, а, може й ні, навесні 1970 року. Коли ще нічого не передвіщало біди. За півроку до його несподіваного відльоту в Ірій.
Мабуть, відомому прозаїку припала до серця «сільська тематика» моїх новел, бо, прочитавши їх, Бабляк зателефонував моїм друзям у редакцію газети «Молодий буковинець», щоб розшукали мене і сказали, що він мене чекає з рукописом моєї майбутньої книжки.
Як зараз бачу залиті смарагдовим травневим сонцем Чернівці. Скромну трикімнатну «хрущовку», привітну дружину пані Олену, і господаря — невисокого чоловіка з приємними правильними рисами обличчя, але дуже заклопотаного… Що й не дивно: якраз в той момент Володимир Самійлович завершував третю частину свого роману «Жванчик». Попри зайнятість, розмова наша затягнулася надовго. Володимира Самійловича цікавило буквально все: від моїх батьків до моєї творчості і причин мого переїзду до Чернівців.
Розповідаючи мені про своє непросте входження у велику літературу, Володимир Самійлович наголошував, як багато важить для молодого письменника підтримка старшого колеги. Зокрема і вчасно сказане ним добре слово… Після чого, несподівано для мене запропонував відредагувати мої оповідання, які, можливо, йому вдасться видати окремою книжкою.
Правду кажучи, я була приголомшена пропозицією. Останні два роки життя так випробовували мене на стійкість і благонадійність, що, втративши мужність і почуття гумору, я розридалась. Чим зовсім не здивувала Володимира Самійловича, який, виявляється, як кожен добрий Ангел знав і без мене про мої митарства…
На жаль, мій добрий Ангел встиг відредагувати тільки одну мою новелу – «Сонячний зайчик», автограф якої я досі бережу у своєму архіві… І, на жаль, не встиг відредагувати третій том свого «Жванчика»… Невблаганна хвороба Володимира Самійловича перетворювала зустрічі з ним у суцільний сум і розпач, хоч він тримався бадьоро і дивився в майбутнє з надією на велику творчу працю і співпрацю…
… Зустрілися ми востаннє з Володимиром Самійловичем Бабляком 20 листопада 1970 року, коли чесна громада Чернівців проводжала його в останню дорогу. Того дня, коли, здавалося, плакало навіть небо, я вперше відчула себе сиротою. Але випробування втратами тільки починалися: через два роки трагічно загине мій батько, і далі покотиться біда за бідою… Ніби комусь угорі хотілося випробовувати мене не лише на міцність, а й на чесність перед Богом, людьми і собою, чого вчив мене, молоду й не досвідчену – письменник трудної і великої судьби Володимир Самійлович Бабляк.
Галина Тарасюк
