На треті роковини по його смерті згадується: «Олійник, Борис Ілліч, просив, щоб ти зайшов», – мовив хтось із хлопців, по тому, як вийшла моя стаття «Блуд» у газеті «Слово» ще за 2008 рік. Назагал у тій статті йшлося, як сексотив-доносив-стукав під егідою 5-го управління КҐБ Вол. Яворівський, аґентурне псевдо «Тридоля».
За кілька днів зайшов на Липську, 16, в Український фонд культури. Чай-кава-цигарковий дим-розмова. Олійник прийняв як сина. Одначе увесь час на «Ви». Зізнаюся, я трохи від того зніяковів. Попросив, аби «просто», «по-батьківському».
«Не можна, – повагом зафайшив-задимів Борис Ілліч. – Прочитав усе. ТАКЕ робите. Глибоко копаєте. Це заслуговує на повагу…»
Я поклав ще кілька чисел «Слова». Він – поважну гривенну купюру. «Ви ж не ходите так, як усі, на звичну роботу заробляти? Отож. А інколи треба й хліба з’їсти… Ще примірників 30 – щоб люди читали, знали».
За певний час я приніс обіцяне. Зачаювали. «Не питаю ХТО Вам допомагає. То не моє. Я помагатиму. Завжди». Дізнавшись, що я надумав робити далі – поклав на стола 50 конвертів. І до них.
Кілька днів я робив буденну редакційно-технічну поштову роботу: набирав, комп’ютерно, адреси, роздруковував-вирізав-клеїв-розфасовував-розсилав. «Блуд» пішов іще, офіційно, на 25 обласних спілчанських організацій.
«Робите за них їхню роботу. Знаю. Хлопці вже телефонували. А його (В.Яворівського – О.С.) посунемо. Михайло (про Сидоржевського – О.С.) трохи кокетує. Але то на люди… Добре є. Де я – знаєте. Телефони – так само. Плечі, як і обіцяв, завше будуть». По цьому Борис Ілліч підписав мені «Стою на землі».
В.Яворівського з голови Спілки таки посунули. Борис Олійник поставив і благословив у світ «Українську літературну газету», де Михайло Сидоржевський дає мені повну творчу волю.
За часи головування Бор. Олійника в Шевченківському комітеті премію дали Петрові Мідянці, якого до неймовіру люблю й шаную. Дали – бо ПОЕТ. В Українському фонді культури я завше мав тепло, хліб і до хліба. Як і обіцяв Борис Ілліч. Жодного разу ні в чому мені не відмовив. І не підвів мене.
«Троянський кінь: п’ята колона в Україні», «Гендерні метаморфози Яворівського або прості «конторні» речі для нашої малечі», «Рецидивіст» Бердник і «класик» Загребельний»… — ці публіцистичні речі й багато інших (сайт «Хвиля Десни») я писав, маючи добрий тил.
Достеменно знаю: чоловік сей нікого не здав і не продав, хоч як пресувало його КҐБ. Навпаки: закрив і не оддав – і того ж таки Михайла Сидоржевського, і Галину Тарасюк, про Олександра Михайлюту добре слово тримав і не топтався по Олесеві Ульяненку, за «Жінку його мрії»…
І нині, в це печальне сьогодення, замість на безголос, помовчати-подумати – «беруться в боки» та обкидають покійну ЛЮДИНУ грязюкою… А Єй-Богу, скажу за Анатолієм Щербатюком, – мутація моралі. Повна. І то безбожна. Босота совдепна…
… В пам’яті, назавше, його кашкетна кепка і звичне: як там наші Лубни і на Мгарі Зажур-Гора? 11 днем вересня 93-го року з Миколою Жулинським Борис Ілліч у нас, у Лубнах, на горі біля Мгарського монастиря, відкрив «Голодоморний подзвін».
Нормально, Борисе Іллічу, скажу принагідно: СТОЯТЬ…
… І насамкінець. Якось після одного з творчих вечорів, у столичному Будинку художника, зайшли в поважну кав’ярню, що на розі Великої Житомирської і Стрілецької. Було нас троє. «Працюємо цілодобово, – сказав кельнер. – Можете бути до ранку». Ми забогемили. Загальбували пивом. Грала, пам’ятається, наживо, якась тепла група. Несподівано-раптом, десь початком п’ятої, адміністрацію перемкнуло: закриваємося!
Вийшли в ніч. Зима. Мете. До відкриття метро ще чекати. Йдемо Стрілецькою. «Тут Борис Ілліч живе, Олійник», – кажу. Заходимо в під’їзд. Будинок давній: масивні стіни, високі стелі. Кавуємо далі.
«Дай, Боже, здоров’я, Борисові Іллічу! Вирятував. А то таки справді замело б», – прохопився хтось із товариства.
Згадалося…
… ЗАМЕЛО. Світла і вічна пам’ять.
Олександр Сопронюк
P.S.
Спасибі, Сопронюче, за спомин…
Свій я тільки пишу… Є про що… Справді, тоді коли я — як чесний журналіст «Літ.України» і письменник — дізналася, розібралася і публічно без метафор і заїздонів поетичних обурилась розпродажем Яворівським та його «соратниками» — теж добре всім відомими — спілчанської дорогущої нерухомості (5 будинків творчості на золотих землях, поліклініки, ресторанів і не тільки в Києві на Банковій), за що отримала від цих нардепів-демократів таку розправу, якої не знали навіть сталінські часи, і жодна ПИСУЧА душа із 2 тисяч членів НСПУ не підтримала мене, а деякі посіпаки закидали багном з-під себе, а Борис Олійник це зробив…
Став на захист дуже… обгрунтовано і результативно без бла-бла. Не раптом, не вже, а через… три роки… але зробив. Хоч я того не потребувала, знаючи свою правоту, але — реабілітував : як відомо, був скликаний 2011 позачерговий з’їзд НСПУ, де мене було поновлено в рядах і поставлено на чолі РЕВ комісії, але, на жаль, переобрали лиш Яворівського, а камарилью його залишили… при владі.
І про «Укрлітгазету» подбав. Правда, в певній мірі на свою голову…
Отож, хай ЙОМУ воздасться на тім, кращім, світі сторицею. А я своє напишу… І Він це знав і знає.
Галина Тарасюк
