День дванадцятий
Отже, коли це посміховисько і ганьба добігли нарешті кінця, коли Андрій Шевченко балакав люб’язно та обнімався із англійцем Джерардом, а коментатор телеканалу «Украина», прощаючись, закликав, «не зважаючи ні на що», подякувати збірній Блохіна, то ми з Гриціяном мало не похлинулися чернігівським пивом…
Да!!! Це по-нашому — за нетяпство і бездарність ще й подякувати!
Власне, трапилося те, про що ми говорили з Гриціяном ще два дні тому. Україна тупо і ялово програла Англії. Справдилися наші найгірші очікування. І якби хоч Англія мала доброго «розливу» міць, якби вартувала хоча б нігтя тої сили, що має тепер, скажімо, Португалія чи Іспанія, чи хоча б Німеччина! Але ж протистояла футбольній Україні того вечора просто бліда тінь британського футболу, котрий ми знали і бачили останніми роками.
Інша річ, що наші футболісти під предводительством колишніх заслуг колишнього володаря «Золотого м’яча» були настільки невдатними і «беззубими», що від роздратування і безсилля хотілося плакати під телевізором.
Гриціян розбризкував слину, волаючи до стелі:
–Як?! Як можна на щось розраховувати і чогось сподіватися, коли футболіст із м’ячем ходить пішки по полю?! Як можна грати у футбол пішки?! Про яку перемогу над анлійцями мріяв Блохін, коли його підопічні не бігали, а ходили? Яка роль тренера?! За що йому гроші платять? Ну, те, що він тут, на цьому чемпіонаті, один з найбільш оплачуваних, це добре. Добре, що хтось навчив нарешті наших футболістів прикласти руку до серця і ворушити вустами, коли звучить український славень. Але хто взяв би на себе таку месіанську роль та навчив самого Блохіна уболівати за справу, на яку його уповноважила держава Україна?! Та ще пояснили би йому, що на такі матчі годилося б одягатися відповідно. Як те роблять його колеги з інших національних збірних. Тобто у костюма, в білу сорочку вбратися та взуття наваксувати, а не так, як Блохін – в ідійотському спортивному костюмі і кумедних капцях, схожих на кросівки?! Чому тоді, як на те пішло – не в шортах і панамці… Хтось скаже, мовляв: те не має значення. А я відповім — маэ значення все!!!
Отак розпалився та розійшовся був Гриціян. Аж відставив з гуркотом від себе кухоль з пивом. І кричав, розчервонілий…
Я покивував головою. Бо Грицько кричав і мої думки, лиш послуговувався власним стилем.
До того ганебного матчу просто не хочеться зайвий раз повертатися. Не хочеться згадувати інтригу, якої, власне, й не було. Щоби йти далі, до чвертьфіналу, нашим потрібна була лише перемога. І, що найобразливіше, її можна було досягти заввиграшки, зважаючи на відверто слабку нині Англію. Можна було б нашій збірній скочити вище голови навіть з тим рівнем майстерності, котру мають окремі її зірки. Треба було лишень вміти їх розставити на зеленому газоні, ніби шахи на шахівниці. Може, на декого із наших футболістів накричати годилося б, як робив те Лобановський, комусь покивати кулаком, а в бік британської лавиці запасних і тренерського штабу – тричі плюнути й скрутити дулю… Треба було… Але не було кому.
Нас із Гриціяном можна звинувачувати в упередженості. Можна закидати нам, що маємо старий телевізор, і він міг спотворити загальну картину. Щось недодивилися, щось не зрозуміли, суб’єктивно оцінювали гру, врешті-решт, перепили чернігівського пива чи хильнули зайву чарку сосницького самогону. Але ж ось, що каже професіонал, у якого висновків не з телевізора начерпано, хто сам грав за збірну, хто знає тонкощі, хто не визнає «священних бліх», а тільки об’єктивно дивиться на речі, і на біле каже — біле. Це колишній гравець збірної України Віктор Леоненко:
«… Що можна очікувати від команди, котра створена із запасних?! Та ще й за рік до фінальної стадії призначили головним тренером Блохіна. Це ж не якийсь третьосортний грецький клуб дали на відкуп, а збірну! Я звичайно вболівав за наших. Але коли французи українців у нашому ж карному майданчику «возять» по десять хвилин!.. А наші бігіють як песики і відібрати м’яча не можуть… Ну, то це – звиняйте… Через те уболівальники і свистали, і тупотіли ногами! Це значить, що в національній команді люди — не ті і не тим займаються. Від гравців до головного тренера. Чи навпаки. От Рібері у грі збірних України та Франції був скрізь. Без нього ніде на футбольному газоні нічого не обходилось. А в нас купа «зірок», а на полі я нікого й не помітив. Варто забрати у них прізвища з футболок — і їх навіть ніхто не пізнає. Це будуть не люди, не гравці, а кошлаті тіні. Їх згадують лиш тоді, коли хтось у когось автівкою в’їхав чи обкурився кальяном… З таких молодих, але зарозумілих хлопців нічого не виросте, бо вони вже зіпсовані. Вони багатії, яких, зрештою, просто відверто шкода. Їх, власне, футбол вже не дуже й цікавить. У них тепер інші теми: яка в кого машина, квартира, будинок… Ну, ось, а по всьому – і результат».
За Віктором Леоненком та Гриціяном додам від себе, що український футбол з його вершиною – національною збірною, як був обмежений, переляканий, зі спадком радянського футболу, так тим «безкисневим», упослідженим і залишається. І головне — він не став українським, національним. У збірній Німеччини кого лиш нема з натуралізованих – і турки, і поляки, і латиноамериканці, але вони всі – німці. Вони всі затяті і самовіддані бійці, котрі усвідомлюють велич національних кольорів.
Чи годен «душу й тіло покласти» за Україну білорус Мілевський? Ми з Гриціяном дуже сумніваємось. Сумніваємось і щодо Блохіна, який, зрештою, свідомо чи ні, але жбурнув псові під хвіст наше свято з Гриціяном. І ми не хочемо і не будемо те смиренно сприймати. Не дякуватимемо ні за що, як пропонує коментатор телеканалу «Украина».
Натомість випили за футбол, за Євро, яке продовжується. Шкода звичайно, що продовжується вже без нашої збірної. Хоча ми до того звикли. І не тільки, коли йдеться про футбол. Однак не втрачаємо віру.
— Ага, — каже Гриціян. – поки є віра і самогон – ми не заспокоїмось…
Гриціян того вечора пішов додому засмучений, а на столі лишився його ватман з олівцем. Там було два рядки: Англія – Україна – 1:0.
І далі: Швеція – Франція – 2:0. Ось як зіграли, переможені нами, шведи з хваленими французами, перед якими ми виглядали, мов дітлахи ясельної групи…
Ну, про що ще тут говорити?! Та й з ким говорити?
Гриціян пішов додому…
День тринадцятий
Гриціян, коли живе своїм сподобленим життям, то телевізор дивиться дуже рідко. Майже не дивиться. Лиш футбол, і то не всякий. Та ще бокс, і то не всякий. А нині кинув п’янку, «взяв себе в руки», бо ж нині маємо, та ще й у себе вдома – чемпіонат Європи! Це такий, каже Гриціян, театральний сезон у Старому світі (я херєю, коли він так закручено починає говорити), який пропустити – значить взагалі задрипатися й опуститися, як Пєтя Кладкін.
Гриціян мені якось розповідав про того Кладкіна, але що з ним трапилось, я вже не пам’ятаю, але знаю, що щось жахливе. Коли він згадує про того Кладкіна, то неодмінно впадає у депресію і починає говорити про смерть. Ось і зараз: «Якщо я забухаю раптом і просплю отсю футбольну феєрію, то вже не знаю: чи сподобить мене Усевишній пережити наступні чотири роки?! До наступного футбольного карнавалю я вже, мабуть, не доживу. Сосницький самогон, він конєшно ефективний, мов сльоза диявольська, однак і печінку точить…»
Я в такі хвилини намагаюсь розвіяти гнітючий дим над моїм другом. Я знаю, що він чекає моїх слів розради. І йому їх треба не багато. Жменька доброти – і Гриціяна попускає.
Однак цього разу його «прихопило» натверезо, і це було незвично. Він сидів у мене на дивані, поруч з ним лежав його шмат ватману з футбольними нотатками, а олівець він устромив собі за вухо, як те роблять сільські дядьки-теслі.
— Шо з тобою, Гриціяне? Шо ти поліз у якісь душевні присмеркові закамарки та розводиш антімонії, рвеш мені отут-во душу своїм бляклим голосочком!
— Це мої останні, брате, споглядання такого гонорового футболу. Не доживу до наступного… Будеш бачити…
— Слухай сюди, Гриціяне! Наступний чемпіонат ми не в цьому «ящику» і не з цим відстойним пивом будемо дивиться. Ми поїдемо з тобою, Гриціяне, по Європі. Наміняєм їхніх грошей – єврів із доларярами — і будемо пити не сосницький самогон, а їхню кактусячу текілу, злизуючи із руки підсолений лимонний сік. Будемо, як ті, в телевізорі, хлопці, розмальовувати собі пики в які схочемо кольори і на стадіоні – на стадіоні, чуєш! – фанатітимемо та робитимемо собі празник футболу. Ти зрозумів, як воно буде через чотири роки?! Тому підбери соплі і не нюняй!
Гриціян довго дивиться на мене, як маленький сільський хлопчик на великого і нетверезого батька, котрий пообіцяв йому, що в неділю візьме із собою на базар. Гриціян буває часом такий простодушний та романтичний, що йому би казки дитячі слухати.
— Ти це серйозно? Про Європу. У тебе є план?
— Канєшно! План неймовірний! Авантюра, яких світ не бачив! Але ми з тобою на футбол поїдемо. Я тобі сказав! Я досі роздавав пустопорожні обіцянки? Я шось тобі казав — і не зробив? Таке було?
— Ні. Ти ніколи і нічого мені не обіцяв.
— От! А тепер обіцяю. Вмикай телевізор. Будемо слухать чужі гімни…
***
Перший чвертьфінал грали Чехія та Португалія. Гра виявилась настільки динамічною та захоплюючою, що Гриціян перестав сумувати і вся його хандра минулася. Португальці, звісно, супер. На нашу з Гриціяном думку – то найпотужніша збірна на цьому турнірі. Португалія та ще Іспанія. Ці дві збірні за своїм рівнем – поза всіма решта. Ці дві команди, ніби льотають на швидкісних болідах. А французи, німці, італійці… в їхньому авто і динаміка є, і двигуни потужні, але чогось бракує. Таке враження, ніби їм бензину «забодяжили».
Ну, а у грі з чехами португальці були нестримні. Хоч чехи показали себе «скалою». Португальці ту «скалу» лупали довго. І аж на 79 хвилині той-таки Роналду забив красень-гол. Це його вже третій тута гол.
Отже, Чехія – Португалія – 0:1.
І маємо першого півфіналіста.
День чотирнадцятий
У другій чвертьфінальній грі турнірний вислід звів, ніби добре угодованого, а тому поблажливого, лева та хвалькуватого, але лякливого, прудкого зайця. Так ми уявляли з Гриціяном німців, що всі матчі на цьому турнірі виграли, і греків, які відбивались чи не в кожному матчі з усіх сил, кликали собі у поміч всіх своїх сивих грецьких Богів та так правдами й неправдами, лишивши навіть росіян позаду, вийшли зі своєї групи.
Звісно, у греків не було жодних шансів. Але вони напередодні – і тренери, і окремі гравці — бадьорилися, розповідали про якусь міфічну, потаємну зброю, ну, і самі себе заспокоювали. А німці? Та шо німці, то як безвідмовна і дисциплінована машина без жодних емоцій.
Ми з Гриціяном були на боці чорно-білих. І не тому, що вони сильніші від греків, а тому, що вони, німці – справжні, без зайвих словесних понтів, а із серйозним внутрішнім стрижнем. І стосується те всього – від професійного підходу до справи до, власне, речей моральних, вершина яких – футбольна честь нації. Якраз те, чого не розуміє український тренер Олег Блохін.
Ми дивилися з Гриціяном цей добрий футбол, сьорбали наше неживе, фальшиве пиво — бо шо тепер і де не є фальшиве? – та й світлою заздрістю заздрили німцям. І не тим, що по полю бігали в трусах. А звичайним німцям — пересічному німецькому робітникові й бюргеру, котрі мають міцну демократичну країну з гарним футболом, з хорошим головним національним тренером, з нормальним, стабільним і прогнозованим життям, з тим, власне, що в них є Ангела Меркель – канцлер Німеччини, і хоч у неї нема такої тугої на голові коси, як у Юлії Тимошенко, але Меркель тої коси й не треба.
— Ну, чому нам Небо не послало отаку ось Меркель? — театрально й смішно піднімав над головою Гриціян свої руки із брудними нігтями, що ніколи не знали манікюру.
Ми з Гриціяном були в захваті від німецького канцлера. Її час від часу на екрані крупним планом показували польські оператори. Приємна, поважна, серйозна жінка. «Така, — каже Гриціян, — хіхікати не буде і не підписуватиме шо не попадя!..» Вболівала вона собі скромно на трибунах польського стадіону, і не треба їй жодних Vipів з ложами. Оце тип державної людини. Мудрої, скромної, поміркованої. Така плаття та жакети не мінятиме щоднини. У неї не те в голові.
— Як ти думаєш, Гриціяне, у неї вдома унітаз дорогий? Може, з золота, як в декого…
— Сумніваюсь. Думаю, просто надьожний, як все німецьке…
Тим часом німці на зеленому газоні «тягали» греків, ніби пес ганчірку. До честі греків, вони і в чвертьфіналі відбивалися, і хоч грали відверто слабо, проте за свій бойових дух справді заслужили, принаймні від співвітчизників, повагу. У першому таймі німці змогли забити лише раз. Більше того, на початку другого, греків щось здійняло, ніби попутній вітер, і вони у неймовірно швидкій контратаці примудрилися забити гол – 1:1!
Ото я собі уявляю, які веселкові, кольорові мрії закрутилися одразу в їхніх головах! «Оце так ми!, — думали, напевно, грецькі хлопці. — Оце так знову устругнули сенсацію… Зараз витримаємо нічию, а там зіграємо у лотерею із пенальті…»
Проте тії мрії в їхніх головах гніздилися не довго. За кілька хвилин німці «порвали» грекам ворота — аж виляск пішов. Спочатку раз, потім небавом ще раз. І так дійшли до 4:1. Правда, в кінці гри греки забили ще один гол, але то було і випадково і, можливо, навіть зайве навіть для самих греків.
Пані Меркель стоячи аплодувала.
На знак солідарності і поваги, з мого дивана схопився і Гриціян, і теж плескав у свої охлялі долоні.
— Яка жінка, яка жінка!!, — похитував Гриціян головою. І вже того вечора нічого не говорив ні про політику, ні про футбол.
Отже, по цьому дню маємо ще одного півфіналіста. До збірної Португалії долучилась Німеччина.
День п’ятнадцятий
Гриціян абсолютно тверезий. Він ще навіть пиво не відкоркував. Сьогодні має бути сильний футбол. Черговий чвертьфінал: Франція – Іспанія. І він, мій друзяка Гриціян, каже:
«Ти знаєш, я коли починаю думати, співставляти, оцінювати, то знову і знову розумію, що нічого і ніде просто так не відбувається, все в житті — і через весь цей плин речей — пов’язано. І оцей футбол – це не просто футбол. І те, що цей європейський чемпіонат відбувається в Україні – це не просто так собі. На таке Усевишній зволив, щоб велика частина чужого, європейського люду приїхала сюди, на власні очі подивитися і змінити свої чувані чи читані оцінки, свої фобії про нас. От побачиш, це ще матиме для України наслідки і продовження. Мажорні, звісно.
Що ж, власне, про нас самих, українців, то тут також все пов’язано. Футбол віддзеркалює і політику, і економіку, і корупцію, і зубожіння, і захланність. От давай подивимось на український футбол через призму збірної Франції. Команди, котра грала в нашій підгрупі. Там від тої футбольної Франції, що колись гриміла на весь світ – мало що лишилося. І це природні речі. Бо фанфари не звучать щодня. Той очевидний спад видно було вже у грі французів та англійців. Це особливо стало помітно — і на стільки помітно, що не потрібно було одягати окуляри — у грі французів зі Швецією, де з тих хлопців, у яких за символ півень, один капшук лишився… Розгромні — 0:2!
Так, а чому ж тоді з тими французами Україна – і біда навіть не в тім, що програла – а виглядала так відверто слабо і беззубо?! Ну, ніби на збитки! Наші хлопці, ніби взагалі забули, що в футболі є швидкість, скомбінованість, є, врешті-решт, характер.
Шо ж трапилось?! А я скажу тобі, шо трапилось. То те, шо є в нас у політиці і в повсякденному житті. Ніби все є. Є всі державні установи, атрибути. Там всі місця позаймали. І керують — аж тріски летять! Керують справно, самі собі ціну складають, що охороняють – те й беруть, та так беруть, так до рота пхають, що аж з вух стриміє! А шо з того державі?! А дулю йому з маком!
От так приблизно і Блохін футбольною збірною України керує. Він наголос на слові український, коли йдеться про футбол, не ставить. Через те йому і не подобається критика. Ти ж бачиш, як він на прес-конференціях – як на гарячій пательні. Через те він так і хвилюється, ніби та риба, що не в своєму полумиску. Бо, схоже, що не в своєму. Бо можна програти. Можна навіть боляче програти. Але ж треба грати!
Правильно каже Леоненко, Франція показала нам чого варта збірна Блохіна. Це особливо стало явно після поразки тієї ж Франції від Швеції. А тепер ось подивимось як зіграє Франція у чвертьфіналі проти Іспанії. Якщо французи так зіграють з іспанцями, як зіграли зі збірною Україні під мудрим керівництвом Олега Блохіна, я стану, отут-во, на коліна, вдарю сухою таранькою об стіл, а потім тією таранькою собі по лобі три рази, і визнаю, що нічого не тямлю в футболі, і попрошу вибачення у Олега Володимировича Блохіна…»
Поки тривав цей довгий спітч мого друга Гриціяна, я встиг засервірувати холостяцький стіл. На третій чвертьфінал відварив молодої картопельки, потрусив її соковитим кропчиком. Було порізано оселедець і також притрушено молодою і зеленою цибулькою. Пиво розлито у великі прозорі кухлі. Дві моцні тараньки зі страшними щучими головами і вилупленими очима лежали не просто собі, а на спеціальній, продовгуватій тарелі. Навіть стіл був застелений випрасуваною і пахучою скатертиною.
Одне слово, якщо би Гриціянові довелося ставати на коліна перед моїм столом і бити себе таранькою по лобі, то перед таким столом те зробити буде не соромно.
***
Того вечора нам якось по особливому смакувало пиво. Добрий був оселедець і смачною удалась картопля. А ось з футболом, як спрогнозував Гриціян, так воно і сталося. Гра була в одні ворота. І, звісно ж, у французькі. Не довелося моєму другові падати на коліна, і сушена щука не торкнулась його лоба. Бо як почали іспанці шарпати французів, то одразу все і проясніло. То тільки з українцями і могли французи почуватись королями. А з «червоними фуріями» виглядали, як хлопчики.
І нам те з Гриціяном додавало особливої прикрості. Надто ж Гриціянові, бо він, як незаперечний спеціаліст поміж нас, цілковито впевнений і навіть намагався мені доводити те з олівцем на своєму ватмані, що навіть цим складом збірна України могла грати набагато потужніше, якби…
Він знову, послуговуючись характеристиками гравців, моделюванням тактик, звинувачував у всьому нашого чинного головного тренера. Від якого — він нібито десь вичитав — уже почали утікати навіть його помічники…
Воно то все так, але набридло товкти воду в ступі. Що дивитися у небо, коли велика і яскрава кулька тріснула?! Там обов’язково буде салют, але для достойних. Іспанці якраз найперші в черзі, щоби на їхню честь розлетілося конфетті.
Отож, Іспанія – Франція – 2:0!
Ну, і кому ми так бездарно програли?!
А Іспанія – ще один півфіналіст.
Леонід Ісаченко
