Середина 80-их років минулого століття. Січень. Мороз під 30 градусів і кількаденна заметіль. Я кореспондент обласної газети, змушений їздити Сумщиною в пошуках потрібного матеріалу. Тому суботу і неділю чекав, як порятунку – у тиші і спокої почитати, написати нові вірші, просто перепочити від суєти.
На вихідні часто навідувався до батьків – до селища Жовтневе Білопільського району (зараз – Миколаївка), що за якихось три десятки кілометрів від Сум. Знав, що і мама, і тато з нетерпінням чекають на мене, бо старший брат за розподілом поїхав працювати аж на Урал, і вони, вважай, лишалися самі.
Зателефонувавши мамі напередодні, попередив, що збираюся надвечір у п’ятницю приїхати, хоча вона відмовляла, мовляв, у таку стужу не варто вириватися. Пообіцяв подумати, хоча спокуса побувати вдома однозначно переважала. Домовилися так: якщо погода налагодиться – приїду, а ні – то так і бути. Але про всяк випадок у силі залишалася наша давня домовленість – мама до півночі не вимикатиме світло в кутовій кімнаті, що вікнами виходить на вулицю (до слова, імені Поповича, 56, у районі лікарні), і в темряві завжди слугувало мені за орієнтир.
Надвечір у п’ятницю хвижа розгулялася не на жарт, але я вирішив їхати. Купив квиток на останній рейс о 18.30 (до речі, пасажирів було всього кількоро, головним чином до кінцевої зупинки в селі Улянівка) і за якусь годину приїхав на автостанцію. Коли автобус хряснув дверцятами, я опинився в такій темряві і завірюсі, що жахнувся… Адже звідти до батьківської хати не менше трьох кілометрів, і йти, вважай, поночі.
Розв’язав і опустив «вуха» кролячої шапки, зодяг рукавиці, підняв комір пальта. Підхопивши валізу, ступнув у темряву і справжнісіньку снігову круговерть. Йшов майже навпомацки, хоча дорогу контролював. Минув одну вулицю, другу, дістався будівлі лікарні. До хати залишалося якихось 600-700 метрів. Але саме на цьому завершальному відрізку сніг закрутив так, що я по-справжньому розгубився. Зі страхом подумав: це ж, не доведи, Боже, замете під самісіньким будинком і ніхто не допоможе.
Зібрав усі сили і дух, знову почав намацувати дорогу. Ось ліворуч перша хата, друга, третя, далі повинен бути рівчак. Не встиг подумати, як шугонув у замет під самісінькі пахви, бо таки справді виярок занесло снігом, як кажуть, з головою. Насилу виборсався з пастки, роззирнувся… І – не міг нічого зрозуміти. Куди не дивився – скрізь сніг, сніг, сніг, «запряжений» у пронизливий нічний вітер. «Ну, – подумав, – оце і прийшов».
Так тривало кілька хвилин. Які тільки думки побували в голові і що тільки не ввижалося! Та якоїсь миті на віддалі щось блиснуло, засяяло невловимим світлом, почало переливатися сніжинками! Міраж? Марево? Та ні – це ж світло в маминім вікні, – зрадів я. Поволі почав іти, наближаючись до того малесенького вогника, що сяяв посеред всесвітньої заметілі… А невдовзі тихенько постукав у шибку.
Як і передбачав, батьки не спали. Мама так забідкалася і сплеснула руками, що я, з морозу і заметілі, нічого не міг пояснити. Швиденько заварили чаю, поставили грітися воду, аби попарив ноги… Виявилося, що ці три кілометри я долав більш як дві години, хоча завжди вистачало 35-40 хвилин.
А наступного ранку прокинувся раніше батьків. Сів до столу, взяв учнівський зошит, ручку. Без жодної правки, за якихось 10 хвилин написав вірш «Заметіль» (пізніше він отримав назву «Мамине вікно»). У тій кімнаті і перед тим вікном, що напередодні стали рятівними.
За кілька років у видавництвах «Молодь» (Київ, 1990) і «Прапор» (Харків, 1991) вийшли підряд дві мої поетичні збірки «Троянди на пероні» та «Ювілей літа». В обох продублював лише цей вірш, який полюбився і став рідним. Коли мама читала книжечки, помітив, що закладки зробила саме на тих сторінках. А якось запитала: «Це, мабуть, написав тоді, коли йшов у завірюху?» Я мовчки кивнув, а мама заплакала.
І досі бачу її у сльозах і сам насилу стримую себе… Бо більше чверть століття, як немає на білому світі ні її, ні тата. А рядки, дякувати Богові, залишаються. Вірш увійшов до хрестоматійних збірників для шкіл Сумщини під час вивчення курсу «Література рідного краю», друкувався у різних газетах, альманахах.
З часом на ці слова кілька композиторів написали музику, зокрема, заслужений артист України Василь Будянський (світлої пам’яті). Доволі цікавою видалася прем’єра пісні на сцені обласної філармонії орієнтовно в 90-их роках, коли до міста приїжджала представницька делегація письменників із Києва на чолі з незабутнім Дмитром Павличком.
Василь Будянський зустрів мене напередодні концерту, натякнувши, що на глядачів і мене в тому числі чекає сюрприз. Справді, Василь Іванович вийшов на сцену до переповненої зали з незмінною гітарою і оголосив: зараз уперше прозвучить пісня, а глядачі мають назвати автора слів.
Коли залунали перші рядки «Маминого вікна», я ледь не вгрузнув у крісло. Добре пам’ятаю, що тиша стояла неймовірна. А потім – шквал вдячних оплесків. Василь Іванович із притаманною йому статечністю усміхнувся, а за кілька секунд оголосив: музика і виконання його, а текст … І назвав моє прізвище, за хвильку додавши: «Олександре, підведися, нехай тебе побачать глядачі і слухачі». Оскільки сидів посередині зали, швиденько встав, але глядачі на передніх рядах нічого не могли зрозуміти. Аж доки Василь Іванович чітко мовив: «Та он же він, мій побратим і поет…» І назвав моє прізвище.
Глядачі роззирнулися, в тому числі Дмитро Павличко. За якусь мить він підвівся, повернувся у мій бік і підняв догори великий палець. Словом, справжній тріумф. А вже після, спілкуючись з Дмитром Васильовичем, почув від нього ще одну похвалу: мовляв, такі пісні потрібні Україні.
Згодом текст потрапив до Людмили Ромен, яка не тільки відома поетеса, а й композитор, співачка, майстер народної творчості. Невдовзі вона також презентувала цю пісню, але вже в іншому музичному супроводі і, природно, виконанні. Як на мене, саме жіночий голосовий шарм вирізняє пісню з-поміж інших варіантів, додаючи їй особливої теплоти і душевності.
Має у своєму репертуарі цей твір відомий співак і композитор, заслужений діяч мистецтв мій друг та співавтор Валерій Козупиця – він виконує пісню у супроводі фортепіано. Звучить надзвичайно ніжно, мелодійно і – щемливо. Свого часу до цього вірша звернувся інший земляк – білопільський композитор і аранжувальник Олександр Скоробагатько. Пісню взяв до репертуару соліст Сумської обласної філармонії заслужений працівник культури Євген Радченко, який, до речі, співає також «Пісню про тата» – на мої слова. Тобто, мій вдячний пісенний диптих батькам.
А якось кілька років тому листоноша, яка обслуговує наш будинок у Сумах, показала вирізку із газети – напередодні 8 Березня натрапила на публікацію і вирішила зберегти на пам’ять. Луганський поет Леонід Стрельник (світлої пам’яті!), прочитавши «Мамине вікно», процитував: «А сніговійниця гаряча крутила білі паничі… Здорово! Поетично! Це ж метафора – квітка європейського зразка…».
Можливо, бо над цим ніколи не задумувався. Бо дорогий він мені з інших причин. Яких саме – зрозуміло і так.
Мамине вікно
Я світу білого не бачив,
По світу білому йдучи.
А сніговійниця гаряча
Крутила білі паничі.
Згубивши всі орієнтири,
До маяка удалині
Вела мене єдина віра –
У світло в маминім вікні.
Під стогін вітру і пересвист
Дістався дому все одно.
Не на село, на всенький Всесвіт
Світилось мамине вікно.
Воно здавалося зорею,
Що зайнялась у білім склі.
І розливалося від неї
Незгасне світло по землі.
Висока істина зоріє,
Немов священне знамено:
Завжди освітить і зігріє
Маленьке мамине вікно.
Олександр Вертіль
