Завжди обожнювала складати «напівдикі» букети. Це тягнеться із далеких Зелених неділь дитинства. Моя бабуся Марія, хай галявини чебрецю стеляться їй під ноги у її засвітах, була таки дивовижною жінкою. Вона розуміла природу і не визнавала науково-технічного прогресу: прогнала дрючком електриків і до кінця життя світила гасовою лампою. Не затримався довго і великий, обтягнутий зеленим сукном радіоприймач — йому навік заціпило після добрячого удару рогачем після того як він зненацька надто голосно заверещав, саме в ту мить, коли бабуся хліб у піч ставила. У ці хвилини мала тихо нишкнути навіть я, непосида і «вєхра» (тільки далеко згодом, уже в дорослому житті, збагнула що у бабусі це була жіноча форма від слова «вихор»).
Бабусина маленька, вкрита соломою, але завжди гарно вибілена, з акуратною рудою призьбою хата, стояла в кінці села у вишняку на перехресті доріг. Позад оселі через дорогу вітер котив хвилі 
безмежного лану — білопінного, якщо він був засіяний гречкою чи шелестливо-золотавого, якщо ріс ячмінь чи пшениця. Попереду хати через дорогу була велика толока з різнотрав’ям. То був мій рай! Я знала кожну польову квітку по імені і від чого вона рятує.
Однак до Зеленої неділі заносити рослинність у хату мені було суворо заборонено. Ні букетик пролісків, ні запашні фіалки, ні галузку бузку не можна було поставити на підвіконні. «Не неси в хату, а то курчат не буде!» — лаялася бабуся. А от напередодні Трійці вона урочисто змащувала рудою глиною пічну черінь, лежанку, припічок і долівку, підводила призьбу. Я тим часом поспішала розповісти про всі свої шкоди — розбиті блюдця і чашки, поламані ложки і виделки, порізану ножицями бабину талійку (корсетку), яка була завелика на кицьку, ну і я її вкоротила… Усе те, як мені здавалося, «надійно» заховано в кутках на печі, але — ойойойєчки! — саме туди полізла бабуся з відром глини і віником. Зараз мені як влетить!
Баба Маруся знаходила мої схованки, вичитувала мені і водночас чомусь сміялася. Потім наказувала: «Одягни фартушок і йди на толоку, назбирай квітів і трав. Та чепчику (чебрецю) не забудь!» Я радісно знахожу кілька різновидів полину, чебрець, петрів батіг, тирлич, рум’янок, звіробій, дивину, зозулині черевички, пижмо… Обминаю бугилу і курячу сліпоту, дурман і сокирки — погані рослини. Не беру й миколайчики (синьоголов), бо колючі, обминаю й собачки (череду), бо причіплива.
Коли повертаюся, прибирання у хаті закінчене, на портретах і образах — свіжі рушники, пришпилені до стіни акацієвими колючками, на цвяхах горіхові та кленові гілки, на підвіконнях 
запаморочливо пахнуть м’ята з любистком, з-під столу і з-під ліжка долинають пахощі аїру, а центр підлоги посипаємо моїми травами. А ще у мене в руках букет – «гребінець» дикого щавлю, червоного амаранта, пустирник, колосся трав, півонії, космеї, гвоздики…
Урочисто ставлю глечик зі своїм витвором на стіл — бабині квочки вже не лише благополучно висиділи курчат, а й підростили. Он як пробують свої тонкі голосочки молоденькі півники…
Вечеряємо на призьбі під заливисте солов’їне тьохкання. Інколи, коли денна степова спека переповзає в ніч, ми спимо просто неба — мені бабуся ставить розкладачку, собі тапчан. І над нами нависають грона зірок… Але в ніч на Зелену неділю треба бути в оселі, надихатися неймовірними ароматами польових квітів і трав, набратися здоров’я на цілий рік, побачити казкові сни…
***
Збігли роки, тепер у мене в саду своя маленька толока. А на Зелену неділю щороку складаю химерні букети. Вони ніби гості з тих далеких часів, де я — мала, а світ — величезний навіть в межах бабусиного обійстя.
У багатьох з нас була схожа казка дитинства. Напевне тому ми все життя віримо у дива. І вони нас не оминають… Тож зі святом Неба, Землі та Ірію!
Євдокія Тютюнник
