В безмежному морі інтернету трапилось фото двох щасливих людей. І щасливих, і нещасних водночас — Кетрін Зета-Джонс та Майкл Дуглас. Вже понад двоє десятиліть разом. Одна з найміцніших пар Голлівуду. У них до біса велика різниця у віці – аж 25 років. Але! Вони постійно подорожують світом, влаштовують романтичні вечері та сніданки на Бермудських островах, купаються в басейні серед ночі, грають у гольф та насолоджуються кожною миттю, що дарована їм усевишнім.
І це при тому, що Зета-Джонс кілька років тому призналась привселюдно, що серйозно хвора біполярним розладом психіки, простіше кажучи – маніакально-депресивним психозом. Її 78-річний Майкл кілька років боровся з раком гортані і — о, диво! — поборов його…
Про все це я розповідаю двом моїм дачним сусідам, сільським аборигенам, які в мене на «техасі» (так один із них називає терасу) також влаштували вечірку з нагоди завершення локального сінокосу. На нашому столі «у штири пальці» сало з кольором білого мармуру, смажена яєчня, густо притрушена пахучим кропом, хрумтюча цибулька, щойно з грядки, смажені карасики, що ще вчора плавали в тутешній річечці Молофі і, звісно ж, пляшка самогонки, настояна прополісом.
Ні Василь Васильович, ні Іван Антонович нічого, на жаль, із фільмографії Майкла Дугласа пригадати не можуть. У Івана Антоновича, затятого пасічника, який ту прополісову самогонку і накаламутив, телевізора взагалі нема. Він навіть світло проти ночі не вмикає, а лягає спати зазвичай з курми.
Мої дорогі сусіди покладаються на моє слово і не мають жодних сумнівів, що Дуглас направду «сильний артіст». Ми п’ємо за здоров’я далекого і чужого нам Майкла чергову порцію, «бо йому із молодою жінкою здоровля знадобиться», наголошує Василь Васильович. Трохи мутнувата, нарочитого салатового кольору самогонка має ефект вхопленого зопалу стручка перцю: пече горло і спирає дихання.
– То так треба, – пояснює Іван Антонович, – то прополіс робить свою справу — профілактику і дезинфекцію. Якби твій Майк, к примєру, знав у якій кумпанії і шо вживати, то в нього тих проблем із горлом не було б ніколи. Я б того Майка отсею самогонкою поставив на ноги за два тижні.
– Е-е-е ні, Іван Антонович, ти, тойво,.. трохи загнув. Не все твоїм прополісом і медом можна вилічить. Тут всьо сурйозніше, – Василь Васильович аж підвівся зі стільця, аби його не тільки чули, а й добре бачили, бо високий букет півоній, яким я оздобив наш скромний стіл, заступав трохи його фейсу. – Ти ж бачиш там не тільки з Майком, там і з його жінкою біда. Там біда глибша, ніж нам здається. Там – провалля, що утворилось від неміряної грошви. Груба грошва завжди затягує у провалля. Де великі гроші – там біда. Як не жінка у такій сім’ї дуріє, так чоловік або діти «грають Дьордія». Великі гроші роблять людей хворими. Невиліковно! Там, Антонович, не те що твій прополіс, там жодні спеціальні препарати не поможуть. Грубі гроші завжди чинять з людьми чорну справу. Мало кому при мільйонах вдавалося лишатись людиною. Бували такі ісключенія. Але – рідкість. Той же Майк. Нащо тобі, питається, на 25 років молодша?! Чи хоча б та його Зіта…
– Зета, — поправив я.
– Во-во. А їй навіщо старий хрєн був здався?! А я кажу вам — гроші! Їй сподобавсь грошовитий Майк, і головне тут – грошовитий, а не Майк, а він – давайте чесно – має Зіту тільки через то, шо має гроші. Не було би стільки грошей — не було б і Зіти. І не кажіть мені ні про любов, ні почуття, бо лусну зо сміху. Гроші, і тільки гроші! А там, де в’яжеться на грошах, там і чорні вузли в страшних наростах. Та таких, що легше одним махом розрізати, аніж розплутати…
Після грунтовних, експресивно виголошених підсумків Василя Васильовича про «гроші і вузли» запала коротка мовчанка. Першим оговтався Іван Антонович. Розлив мовчки ще по три краплі до наших келишків і з абсолютно незвичною для нього серйозністю та непритаманною його усміхненим очам зажурою спитав:
– От же ж інтересно: а як воно вночі купаться у басейні з женщиною, що молодша аж на 30 років?!!..
Мовчанка запала знов.
За цим столом того не знав ніхто!
– Антонович, ти нам ето брось! Бо більше тобі не наливатимем, — повернув нас на терасу від голлівудського дистанційного басейну Василь Васильович. – Як воно, понімаєш, купаться, питає! Та ясно, шо не в твоїх сімейних трусах лізти у ту воду із зеленою подсвєткою! Ясно, шо лізти треба голяка. І шо найважніше – треба щоби навіть в тому трухлявому нашому віці був,.. цейво,.. як його,.. весь час забуваю… А! – стімул!
– Ага, стімул необвислий, — уточнив Іван Антонович.
Хоча воно нам не дуже вже й треба, проте ми дружно випили «за стімул».
— А в басейні купаться з женщиною, — не міг заспокоїтись Василь Васильович, — то те саме, Антонович, шо нам з тобою корів пасти. Нам — шо старі корови, шо телички! Хіба ні? А мали б гроші – тоді да! Знову, бач, все впирається у гроші. Гроші — ось, що визначає наше битіє. І радійте, шо ми не вміли натоптати за життя великої грошви. В тому наше щастя, що в нас руки, як той казав, нічого не брали. І Майк, до речі, якби хоч раз попав до нашої кумпанії, то – шоб ви знали — плюнув би на всі оті Бурмудські острови…
– Да! Це правда. І я б його безо всяких профЕсорів вилічив, – постукав брудним нігтем вказівного пальця по пляшці самогонки із прополісом Іван Антонович.
– Лікувать не було би від чого! – вигукнув Василь Васильович. – Бо при такій кумпанії ніяка пошесть не учепиться…
