Культура

Покривлені закаблуки Кирпатого Мефістофеля

«І ніякої зради немає з мого боку. Мене самого зрадило життя, одібравши в мене молодість», – намагається осягнути витоки своїх руйнівних вчинків і відчуттів герой роману «Записки Кирпатого Мефістофеля». Ризикну припустити: навіть через сто років після того, як Володимир Винниченко його написав, цей текст досі цікавий сучасним читачам. І не стільки через хвацько (мелодраматично і навіть по серіальному) закручений сюжет і яскраві образи головних героїв, скільки складними моральними дилемами, які їм доводиться вирішувати.

Бо якщо для переважної більшості побутових ситуацій, які становлять для них трудність, на кшталт встановлення біологічного батьківства, запобігання небажаній вагітності та її наслідкам, забезпечення прав жінок, чоловіків та дітей у сім’ях, які де-факто розпалися, навіть визначення етичних норм поведінки для представників певних професій, наприклад, тих таки адвокатів у сучасному світі напрацювали більш менш цивілізовані правила їхнього вирішення, то із так званими вічними питаннями власного існування і стосунків із собі подібними людство досі не може дати собі ради.

Вічним роман роблять не життєві обставини, в які потрапляють його герої, а їхні моральні шукання першопричин цих ситуацій і шляхів виходу із них. Успішний київський адвокат Яків Михайлюк, або «Кирпатий Мефістофель» як прозивають його приятелі, замолоду був революційним романтиком – «самим чесним, самим порядним, самим палким і відданим…» і ще безліч подібних «самим… самим…». Нині ж, у віці не більше тридцяти п’яти, намагається існувати за правилами так званого дорослого життя. Успіх у ньому вимірюється фінансовим достатком, стосунки із людьми будуються за принципом взаємної вигоди, жінок купують або завойовують, чоловіків використовують… Словом, це світ, де ніякої абсолютної істини немає, а світ є не що інше, як тільки наша уява про нього.

Усе це нахабному, енергійному, сильному, харизматичному, успішному, привабливому Мефістофелю якнайкраще вдається. Ось тільки часом так гидко від самого себе, що «хочеться схопити себе за голову й одшпурнути її». І неясна чорна туга морозом проймає серце. «… важка, гризуча, темна, неначе я зробив щось таке, що забув, і воно мені погрожує бідою». Незрозуміло, коли він розучився щиро сміятися, легко сходитися, жартувати з дівчатами, обважнів, чому йому часом нудно, чому відчуває злість, почувається роздратованим. І від цієї жури не рятують ні власна насмішкуватість, ні жорстокі ігри з близькими людьми, ні розказані самому собі на ніч казки.

Мефістофелю приємно спровокувати падіння, спокушати, заманювати людей на саму гору, скориставшись її життєвими негараздами, явними й уявними труднощами, слабкостями… «Омочити» праведницю/праведника в гріх. Запанувати над особистістю й волею, а коли він/вона уже й не помічають того, зіпхнути їх вниз. Усе це нудно, злісно, роздратовано усміхаючись та потираючи крадькома руки.

Але ні свої погані, ні свої добрі справи, не даремно ж Мефістофель Кирпатий, він до кінця зазвичай не доводить. Ненавидить і мститься тільки вибухами, спокушає в один замах… Від доброчинності, коли нападає хвиля зробити щось добре, приступів сентиментального жалю, навіть «геройських вчинків», теж нудить, усе це швидко надокучає…

Швидше за інерцією, він продовжує гратися, маніпулювати, спокушати слабких людей, пропонуючи їм начебто прості й очевидні рішення складних життєвих ситуацій, в які вони потрапили. Розлучитися з чоловіком (Варварі Федорівні), вкрасти Дмитрика (Панасові Павловичу), зійтися з коханим, не дочекавшись його офіційного розлучення (Олександрі Михайлівні); зробити аборт (Клавдії Петрівні); підрихтувати реальність (Нечипоренку)… Не забуваючи при цьому посунути когось на страшне; відчуваючи, що чужий ляк – приємний. «Щоб торжествувати, щоб тішитися і сміятися з нас, з нашого «семейного очага», – виголошує власний рахунок претензій до колишнього коханця і, можливо, батька свого старшого сина Соня.

Проте сам Мефістофель подібними «простими» рецептами для вирішення власних проблем, яких у нього теж чимало, скористатися, чомусь, не може. Наприклад, найпростіше – купити Андрійка. Власне ця глибина, нешаблонність, непослідовність головного спокусника робить його образ таким цікавим для читачів. Адвокат Михайлюк, який годується стервом закону, дурістю, безпорадністю, жадібністю своїх жертв, який ніколи не каже жінкам про любов, постать складна і багатовимірна.

Залізна логіка, весь попередній досвід існування людства, власні життєві спостереження – усе вказує на те, що єдиним мірилом, яким має керуватися людина в житті – це розум, який підказує як найкраще чинити, основний інстинкт, закони природи, а не якась абстрактна порядність, академічна моральність… Мораль вигадали люди аморальні з корисною метою, – придумав я собі колись замолоду, напевно, у віці революційного романтизму Кирпатого Мефістофеля.

«Через те припудрені так гаряче й боронять пудер, який помагає їм дурнів тримати в руках», – раптом каже зі сторінок роману вигаданий уявою Винниченка герой. Мораль він називає рожевою пудрою на законах природи. Тисячоліттями люди напрацьовували основні її постулати, нещадно караючи часом відступників від її норм лицемірними людськими законами. Зруйнувати барикаду моралі, яка відділяє розум від основного закону природи, здається, головна мета усіх його потуг. Однак зробити це не вдалося ні мені в реальному житті, ні Кирпатому Мефістофелю у вигаданому фантазією автора романі.

Чому колишній соратник по революційному минулому кидає в обличчя мерзотнику 300 карбованців, яких сам так гостро потребує? «Що має ця людина такого, що тримає її на світі з цими покривленими закаблуками, голодними очима й тихою упертістю? Невже любов до своєї молодості? Чи щось інше? Ах, мабуть, щось інше!» Хіба не скрізь одне й те саме? «Це ж така одноманітна, монотонна річ — життя. Родиться, розвивається, поживе, вмирає. І так вічно-вічно. Зоряні світи, окремі планети, людські царства, людина, мікроб — живуть одним шаблоном… На Марсі, чи де інде, так само, як і тут, родяться, живуть, страждають, вмирають. Ну, чого прилетіли? Все те саме, не варто і хвилюватись».

«Біла Шапочка», як подумки називає Кирпатий Мефістофель цю героїню роману, найсвітліший жіночий образ, будь-коли створений волею українського автора. І лінія «Білої Шапочки» справді одна з найпривабливіших у романі. Деякий час здається, що єдиною людиною, яка зможе примирити Кирпатого Мефістофеля із самим собою, є Ганна Пилипівна Забережна. Загоїть його душевні травми, зробить щасливим, поверне радість існування, зіллється в єдине «я» у справжній любові… Навіть здійснить «тайну, несмілу мрію обновитися в… дітях і оправдати забруднене, зогиджине мною моє існування». Та чи можливо це в принципі, коли йдеться про людське життя? А раптом усе перелічене насправді може існувати тільки як казка «про маленьку, любу дівчинку «Білу Шапочку»?

Алогічний фінал роману: помщаючись власному спаскудженому життю, Мефістофель фактично карає самого себе. Щоб бодай раз довести якусь справу до краю, чого йому досі ніколи не вдавалося. Як мільйони, мільярди разів до нього, життя знову перемогло чергового претендента в надлюдину. Героїв роману, точнісінько таких самих як ми самі, звичайних людей, особливо зворушує таке сильне почуття морального обов’язку, яке демонструє Кирпатий Мефістофель. Нехай навіть своє захоплення вони висловлюють із трохи зворушливо-насмішкуватим виглядом.

Юрій Чорней

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *