Хтось із моїх друзів на Фейсбук написав, що, мовляв, йому сказали — віршувати можна навчити і мавпу…
Не знаю.
Мавпознавцям видніше.
А я оце витягла із шухляди свій щоденник…
***
Я вмираю тихо і самотньо,
Навіть дощ не крапне у вікно.
Заголосять шибки, видно, потім,
Коли хатнє вичахне тепло.
Хоч би що наснилось — так не спиться.
Десь кричать намовлені сичі.
«Мамо! Ви ж учили всім кориться,
От моя душа тепер мовчить.
Мамо, ви ж учили, ви ж казали,
Що по правді в світі треба жить!
Правду в Україні розіпяли
І бояться, щоб не воскресить.
Кажете, щоб не гнівила Бога.
А чому, як пекло на землі?»
Блідне ніч на сході, і нічого
Більш не оживає у мені.
(Чернігів, 2010 р.)
***
А ви, мамо, так довго не спали —
Натомилися, серце болить,
А удосвіта тихо стогнали:
«Вже б умерти — не хочеться жить».
Ви сльозу утирали рукою,
Зажурились ікони в кутку.
Час пливе, ніби човен рікою,
Натомилась і я на віку.
А ви, мамо… На цвинтарі тиша.
Тут давно вже і батько лежить.
Мою долю лиш чорним хтось вишив
Вже б умерти — не хочеться жить.
(1 березня, 2011 р. Чернігів)
Валентина Мастєрова
