Анна Малігон народилася у 1984 р. Закінчила Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя (була переможницею обласного літературного конкурсу для дітей та молоді), згодом, з відзнакою, – магістратуру Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
За фахом — філолог. Автор поетичних збірок «Дзвінок у двері», «Переливання крові», «Покинутим кораблям», роману «Навчи її робити це». Лауреат міжнародної україно-німецької премії імені Олеся Гончара, всеукраїнської премії «Благовіст», конкурсів «Гранослов» та видавництва «Смолоскип».
Він вийде з хурделиці, схопить її за рукав:
Господи, як я чекав на тебе, як зупиняв
безнадійно розкритих жінок
у квадратах кімнат,
крик – у горлі, щоб не зависнув над
тою, чужою. А пелехатий сніг
я зупинити ніяким теплом не зміг.
І вона, вириваючись, гляне йому в нутро
так беззахисно байдуже, і не розкаже про
те, як міцно можна любити чужих малят
і порожні вокзали, коли назад
значно важче, ніж потягом – уперед,
коли кинутий виклик ніхто не бере.
Він струшує зиму з її волосся, просить іще
пару хвилин, підставляє життя, плече
ненадійне… а хоч би один ковток…
Єдиний, хто не здається – її квиток.
І вони попрощаються
без усяких «прощай».
І у ній ворухнеться
поранений горностай.
СПА
Поспішай, подорожній,
бо вже зачиняється спа…,
Силіконові сльози пасуться
по вилицях Барбі.
А потойбік – висить листопад.
І вона засипа.
І так голосно пишеться кров
на потрісканій фарбі,
Як усе, що дається взнаки,
як розплата за драйв.
Порожніти навзаєм –
гіркіше усякої правди.
Випадковою ніжністю
звіра в собі розідрав,
А тоді охолов, як вечірнє вино
на веранді,
що забули коханці,
сховавшись у рай подушок.
Поспішай, подорожній,
бо небові вже на очницю
золотою монеткою перше світило зайшло.
Ти скінчився для неї.
А завтра для когось почнися
розриванням обіймів, щоб знову підняти ціну,
розкуйовдженням хвиль,
щоби знов опинитись на суші,
де так само свербітиме шрам і залишать одну,
де легкі балеринки ночами виходять із мушель
лоскотати зухвалим «синочкам» невірні тіла,
доки ті не зомліють від ласки, бліді та розбиті.
Ти топив, як умів. А вона, як уміла, пливла
на приблудних китах у солоне своє повноліття.
Зачиняють салони і все, що торкалося вас,
у повільному поспіху пересувають кордони.
А коли ти не встигнеш –
скінчиться у плеєрі джаз,
але донор не знайдеться…
більше не знайдеться донор.
Передмістя. Строфи
*
передмістя – це там,
де спиняються знаки, де сам
опиняєшся, перехворівши на всі вистави
астматичних асфальтів і віддаєшся лісам
з їх маленькими звірами
і безмежними голосами
*
передмістя – це там,
де вода перейшовши смак
рідини, починає шукати річку
у тобі. І ти перетворюєшся на знак
бездоріжний, чи то окличний
*
передмістя – це там, де кожен собі ацтек
тобто лікар, де пише трава рецепти
за відсутності чорних аптек
із полохливими фармацевтами
*
передмістя – це там, де на спині важкий багаж
перенісши, дихаєш рівно й легко
і тінь твоя – вільна, майже така ж
гостра, як у нічного лелеки
*
передмістя – це там
де сніги без дітей не скриплять
де жадні дівчата по разу недогуляли
де тягнеться від народження свят
золота пуповина гірлянди.
