Станіслав Гаврилович Маринчик народився в місті Ічня Чернігівської області 25 липня 1937 року. Там і мешкає.
Тричі правий був великий німецький поет Ґете, коли сказав: «Хто хоче зрозуміти поета, повинен побувати в поетовій країні». Стосовно ж Станіслава Гавриловича я б додав: і міста, і хати, де він мешкає. Саме хати, зведеної ще в позаминулому столітті і де жило не одне покоління Маринчиків, хати, де бували десятки письменників, починаючи від Василя Чумака до Юрія Мушкетика. Буваючи в тій затишній хаті я по доброму заздрю письменникові. Ще б — у такій хаті і пишеться легко…
Станіслав Маринчик — відомий прозаїк, поет, краєзнавець, есеїст, кінодраматург, режисер. Він автор романів гостросюжетних романів «Квітка папороті», «Днів і ночей таємниці», «Срібне весілля», повісті «Полустанок смерті», «У нас в Озерах», численних оповідань. Деякі його оповідання перекладалися російською, білоруською, грузинською, казахською, узбецькою, кримськотатарською, гагаузькою, польською, румунською, англійською мовами.
Вже третім виданням побачила світ його незвичайна книжка «Сузір’я талантів». Не одне десятиліття письменник досліджував і вивчав життєво-творчий шлях видатних земляків-ічнянців. Вражає огром зібраного матеріалу. Тут багато нового, зібраного по дрібочці, по рисочці. Він дружив з багатьма героями своєї книги, зокрема з художниками Петром Басанцем і Антоном Штепою, письменниками Анатолієм Дрофанем і Григорієм Ковалем, багатьма іншими…
Не цурається Станіслав Маринчик і громадської роботи. За його активної участі в Ічні були споруджені пам’ятники видатним землякам — класикам української літератури Степанові Васильченку та Василеві Чумаку, видатному скульпторові Івану Мартосу — авторові пам’ятника Мініну й Пожарському у Москві, письменникові Анатолію Дрофаню. Він порушував питання про збереження та відновлення дворянської садиби Тарновських в Качанівці та родинного будинку в селі Іржавці видатного українського композитора Левка Ревуцького. Він — Почесний громадянин Ічні, багаторічний голова районного об’єднання літераторів «Криниця»…
А ще — один з фундаторів українського аматорського кінематографа. Автор кінопортретів про видатних земляків та багатьох сценаріїв телевізійних документальних фільмів. Відмінник кінематографії, заслужений працівник культури України…
Та найперше він письменник. «Читаючи романи, повісті, оповідання Станіслава Маринчика, — зізнається Герой України, Шевченківський лауреат Юрій Мушкетик, — я думаю про те, що нині література вертається до реалізму, все менше в ній порожньої вигадки, вигаданих світів, прижмуру, баламутства… І я радію успіхам мого земляка та приятеля, тішуся, що його літературний віз котиться по власній колії і він бачить, куди він правує, бачить доокіл і горизонт».
Срібний мерседес
До кінця робочого дня залишалася ціла година, та Руслана Олегівна зібрала зі свого столу розкидані папери, акуратно склала їх, і, сколовши скріпкою, сховала до масивного вогне¬тривкого сейфа. Енергійно повернула ключ, що стирчав у дверцях, вийняла із замкової шпарини і вкинула його в сумку, яка висіла на спинці стільця.
Не закриваючи її, жінка дістала гребінець із великими широкими зубцями та губну помаду. Підійшла до люстра, підфарбувала губи і завченим рухом, лише одними подушечками мізинців, ніжно пригладила соболині брови. Далі Олегівна старанно причесала кучеряве чорне густе волосся. Потім на якусь мить завмерла, ніби вивчаючи себе, уважно роздивлялася своє відображення. Вона знала, що обличчя у неї неординарне, привабливе. А як жінку не тішить те, що вона подобається чоловікам. Тож Руслана ще раз, уже востаннє, подивилась на себе, самозакохано усміхнулась, а потім ще й сама собі підморгнула.
Все це вона робила мовчки, зосереджено, як це роблять жінки, коли залишаються наодинці. Але вона була не сама. За нею невпинно пильнували три пари жіночих очей. Руслана Олегівна Царевич, власниця трьох гастрономів, просто не звертала ніякої уваги на молодших жінок, які працювали в одній із нею кімнаті.
Ще недавно цей кабінет при базовому магазині Царевич займала сама. Та з кожним роком її гастрономи розросталися, відповідно збільшувалися обсяг товарів, штат працівників. Поступово в кабінеті з’явилися нові люди, яких вона досить уміло підбирала.
Руслана Олегівна завжди майже фізично відчувала на собі заздрісні погляди підлеглих. Вона знала, що завидки їх беруть не тільки тому, що вона вродлива, а ще і тому, що в її тридцять п’ять років – дуже багата.
Саме через оті людські заздрощі, вона не поспішала обладнати собі окремий кабінет. Адже ті завидки вельми тішили її самолюбство, вона раділа, що одержувала від цього велику насолоду.
Попрощалася сухо. Цокаючи каблуками об асфальт і долаючи білі лінії переходу, поспішала до стоянки автомобілів навпроти. Паркування було невелике, але вельми затишне, із трьох боків його оточували красиві газони. В міру наближення до машин обличчя жінки набирало бундючності та пихатості, її чекав мерседес кольору «срібного металіка».
Підійшовши близько, вона побачила на кришці багажника невеликий, але досить гостробокий шматок сірого гравію. Жінка мовчки взяла камінець у руку і сердито жбурнула на зелену траву газону. І тут Руслана Олегівна угледіла на цій же кришці грубо надряпане лайливе нецензурне слово.
Мабуть, добротна фарба не дуже піддавалась гострим граням камінця, тож хуліган великими зусиллями і частими рухами викарбував кожну літеру окремо, від чого вони були великі, широкі та незграбні.
Царевич оторопіло дивилася на три літери, що «красувалися» на її машині. У неї спочатку перехопило подих, а потім вона відчула приплив гарячої хвилі обурення, що охопила все її єство. Та ось Руслана поступово оговталася. Озирнулась навколо. Ліворуч і праворуч її машину тісно оточували чиїсь автомобілі. Отже, до мерседеса можна непомітно підійти тільки ззаду, через газон, над яким завис багажник. Присівши, жінка помітила, що трава місцями свіжо прим’ята – хтось по ній недавно ступав.
А далі, по той бік газону, що сягав житлового будинку, весело гралися троє дівчаток років одинадцяти-дванадцяти.
Руслана вузенькою доріжкою із невеликих бетонних плит наблизилася до дітей. Дівчатка гралися у «класи». На асфальті рожевою крейдою були намальовані квадрати.
Жінка ласкаво привіталася з дітьми і почала обережно розпитувати, чи, бува, вони не бачили, щоб хтось через газон ішов до автостоянки.
Дівчата стали гаряче запевняти її, що нікого тут не було.
Тоді Руслана Олегівна багатообіцяюче клацнула замочком сумки та солодким голосом запевнила: «Дівчатка, постарайтесь пригадати, матимете на морозиво…»
І діти враз згадали, що тут проходив Вітько із сусіднього будинку. А одна із дівчаток запевнила, що навіть бачила, як він навіщось підняв камінець, а потім прямо через газон побіг до автостоянки. Друга дівчинка повідомила, що Вітько навчається разом із нею у п’ятому класі. А потім по-дорослому зітхнула і стала охоче пояснювати, що той хлопець у їхньому класі – «біда»: і вчиться неохоче, і поводиться погано…
Руслана, слухаючи дітей, заклопотано перебирала крупні купюри в сумочці. Але, ніби навмисне, у тугій пачці вона виявила тільки два папірці – по дві гривні кожен. Тож один з них, більш потертий, спочатку, було, хотіла віддати дітям. Та коли їй назвали ім’я хулігана, подумала, що зловмисника вже виявила, і їй враз стало шкода віддавати гроші. Олегівна знову стала вперто копирсатися у сумочці. А дівчатка спостерігали, терпляче чекаючи, як вона шукає гроші, й обіцяли їй навіть показати Вітька, тим більше, що він щодня ходить цією стежиною у дитячий садок по свого меншого братика і ось-ось повинен повертатися назад.
Нарешті Царевич відшукала мідну монету і, полегшено зітхнувши, радісно вигукнула:
– Дівчатка! Ось вам обіцяні гроші! Візьміть…
Діти, було, потяглися поглядами до руки жінки, але, побачивши на її долоні одну п’ятдесятикопієчну монету, розчаровано сховали свої руки за спинами і позадкували від неї. А найбідовіша з них, глузливо посміхаючись, сказала:
– Не треба нам ваших грошей. За них нічого не купиш…
Власниця магазинів гидливо скривила губи:
– А ви хотіли більше?…
Дівчатка, зрозумівши, що їх ошукано, мовчки побігли до найближчого під’їзду.
Руслана ж присіла на колоду, пристосовану під лавку. Позаду цієї екзотичної споруди якась добра душа посадила кущ бузку. Він щедро розрісся і саме цвів.
Дихнув вітер, і важкий кетяг торкнувся пишної зачіски жінки. Та підвела руку, нахилила гілку і з насолодою втягла п’янкий запах. Навтішавшись, зірвала кетяг…
Знічев’я Руслана Олегівна спостерігала за перехожими. Згадавши дівчаток, на мить повернулася у своє дитинство. Жили вони в обласному центрі, батько її, Олег Сидорович Царевич, викладав у професійно-технічному училищі автосправу, а мати, Земфіра Ігорівна, була інструктором з водіння автомашин. Коли Русі виповнився рік, батьки віддали її до дитячого садка. Але донька постійно хворіла та рюмсала. Царевичі змушені були забрати її. А оскільки ні на кого було вдома залишити дитину, що¬дня брали з собою в училище.
Тож не дивно, що Руся ще до школи вміло тримала кермо легковика. Коли ж підросла, не тільки добре їздила, а й могла відремонтувати будь-яку автомашину. Відтоді вона облюбувала мерседес, пофарбований у «срібний металік». Русі не на жарт ночами став снитися цей автомобіль. А однієї ночі дівчині навіть примарилося, що їй освідчився у коханні молодий вродливий іноземець і на знак палкого почуття подарував мерседес, про який вона весь час мріяла. Але то був лише сон. Срібний мерседес залишався недосяжною мрією.
Царевич підвела очі й побачила, як до неї доріжкою наближаються дві дитячі постаті.
Старший хлопчик, зодягнутий у яскравий спортивний костюм, тримав за руку меншого, років п’яти, у коротеньких до колін штанцях і білій сорочечці та малиновому беретику. Діти були разюче між собою схожі. Отже, без сумніву, вони – брати, а старший, напевно, і є той Вітько, який підняв руку на її машину.
Як тільки діти порівнялися з нею, вона люто жбурнула їм під ноги бузковий кетяг, який ще тримала у руках. Потім Царевич міцно схопила старшенького за комір і потягла до автостоянки. Шокований несподіваним нападом, хлопець слухняно ішов туди, куди підштовхувала його розлючена жінка. Коли вони наблизились до мерседеса, хлопець, мабуть, збагнув, у чому справа, і став слізно благати: «Тітонько! Відпустіть мене! Я більше не буду». Але Царевич, вчепившись у чуприну хлопця, товкнула його носом, мов шкідливого кота, у надряпані літери.
Голова дитини глухо стукала об метал. Від болю хлопець несамовито волав: «Тітонько!.. Дорогенька!.. Повірте, я не винен! Я просто переплутав машини!.. Адже у того товстуна такий самий мерседес, як і у вас!.. Товстун одурив мене… Обіцяв добряче заплатити, якщо я гарно помию його авто… Ой! Ой! Бол-ля-че-е! Ой! Тітонько, б-б-боляче!» Царевич на якусь мить зупинилася, а він, плачучи, продовжував: «Тітонько, повірте, я позичив цілих три гривні, витратив їх на пральний порошок. А товстун заплатив мені лише чотири гривні…» Руслана відчула, що хлопець говорить чисту правду. Декілька разів на цій автостоянці вона дійсно бачила двійника свого мерседеса, на якому їздив один багатий бізнес¬мен. Автомобілі були так схожі, що вона сама їх інколи плутала та відрізняла тільки за номерами.
Але її охопила така лють, що жінка вже не володіла собою. І вона знову почала завзято товкти хлопця, роблячи це із садистською насолодою до тих пір, поки із носа дитини не пішла кров. І тільки тоді, коли на срібній фарбі з’явились бурі плями, перестала знущатися над дитиною. Раптом вона почула, як за її спиною хтось глибоко схлипує. Злякано обернулась, та так різко, що з її плеча ледве не злетіла сумка. Вона вчасно підхопила її і полегшено зітхнула, бо побачила, що там був лише маленький братик Вітька, який гірко та перелякано плакав.
Руслана відкрила сумку і дістала із неї білосніжну носову хустку. Спочатку старанно витерла розмазану по багажнику кров. Але оскільки бурі липкі плями не піддавалися, вона декілька разів плюнула на хустинку і завзято терла нею по металу доти, поки багажник не став зовсім чистим. Потім простягла Вітьку брудну та пожмакану хустинку і грубо вигукнула: «На, падлюко, витри юшку! І якщо ще хоч раз побачу тебе біля моєї машини, відкручу голову, як паршивому курчаті!». Царевич різко відштовхнула хлопця від себе. Зацькованим поглядом Вітько глянув на свою кривдницю, підбіг до брата, що все ще гірко схлипував, заспокій¬ливо, ніжно, ніби дорослий, обняв його, обережно взяв за руку і вони хутко подалися від лихої жінки.
Наступного дня, коли десь під вечір Царевич сідала у свій мерседес, до неї підбіг чоловік років сорока.
Незнайомець зігнувся і через опущене скло у передніх дверцятах сміливо заглянув у салон автомобіля. Його круглі чорні очі випадково зупинились на глибокому декольте. Від того він враз, ніби той школяр соромливо почервонів. Мабуть, це його так розсердило, що він незадоволено насупився і якось безпорадно кашлянув. І враз Руслані прямо в обличчя вдарив тугий струмінь тяжкого духу сивухи та дешевого тютюну. Жінка незадоволено відвернулась і одночасно стала гарячково пригадувати, де вона бачила ось ці незвичайно круглі та здивовані очі, що зовсім не пасували до геть синього й розпухлого від зловживання горілкою обличчя. І тільки вона згадала, що точно такі очі були у хуліга¬нистого Вітька, як почула запитання:
– Це твоє?…
Руслана, долаючи огиду, повернула голову до чоловіка і від¬разу упізнала свою хусточку, але вже забруднену не тільки кров’ю, а й земляною пилюкою. Вона не на жарт злякалась, бо зрозуміла, що, вчинивши самосуд, занадто переборщила.
Щоб виграти час і зібратися з думками, Руслана відвернулась і, не прикриваючи рукою рота, ліниво, солодко позіхнула. Потім повільно повернулась до незнайомця і з викликом коротко сказала:
– Моє!
Чоловік, мабуть, не чекав, що вона так легко признається. Тому враз радісно, із полегшенням видихнув:
– Ну, от і добре, що сама призналась!
Але Руслана поблажливо запитала:
– Слухай, чого ти від мене хочеш?
Чоловік закліпав опухлими від перепою повіками і якось несміливо та примирливо промовив:
– Постраждалий – мій син, отже, викладай по-доброму сто доларів і квит!..
Але метка жінка відразу збагнула, що перед нею лише недосвідчений тюхтій, отож справи її не такі вже й безнадійні.
Тому у відповідь нахабно вигукнула:
– А відомо тобі, що твій банькатий зіпсував мого мерседеса?
– Спочатку заплати мені, а потім розберемось!..
Чоловік різко виструнчився і, ніби щось згадавши, знову повторив:
– Лише сто доларів, і я даю вам розписку, щоб «закрили» діло…
– А хто його відкривав? – нахабно вискнула Царевич. – Хочеш двадцять баксів? А то нічого не одержиш!
Чоловік зітхнув, липким язиком облизав порепані від спраги вуста. Мабуть, йому дуже хотілося похмелитися:
– Слухай, дамочко! Хай буде не по-твоєму і не по-моєму, давай зійдемося на двадцяти п’яти доларах!
На знак згоди вона мовчки кивнула головою, але згадала, що при собі у неї були тільки десяти та двадцяти доларові купюри, дрібніші гроші були дома, тому вона сказала:
– Гаразд, рівно за годину підійди до пам’ятника загиблим воїнам-афганцям…
Пам’ятник той спорудили не так давно, її гараж і будинок були якраз поруч. Отже, вона поставить машину і з балкона своєї квартири побачить чоловіка, як тільки той з’явиться в умовленому місці та принесе йому гроші. Натиснувши на стартер, завела мотор і зібралась, було, їхати та мимохіть глянула на нього і побачила, що чоловік враз чомусь увесь зів’яв, зблід. Вона незадоволено насупила брови і роздратовано запитала:
– Ти що? Не віриш?
А потім уже з образою в голосі:
– Не бійся. За четвертак у багно не полізу!
Чоловік, зніяко¬вівши, попросив її.
– Дамочко! Голубонько! А десь у іншому місці не можна?
Але Царевич усе добре обміркувала й виважила і не збиралась міняти свого рішення:
– Ти чому, наче баба, розкис?..
– Тобі що, не однаково, де я віддам тобі гроші?..
Почувши це, чоловік враз втягнув голову в плечі та неспо¬дівано заридав:
– Ні, не однаково, ви там не були і не знаєте, як ми там гинули. Ви не уявляєте, яке там було пекло!.. Я й досі не збагну, як мені пощастило тоді вижити!
Докори чоловіка вельми зачепили амбітну душу Руслани і несподівано до себе вона спалахнула нестриманим гнівом.
– Кажеш, я там не була!.. А цей мерседес, а всі мої магазини з неба звалились?
І Царевич, уже не володіючи собою, можливо, уперше в житті, навіть не соромлячись чужого чоловіка, відверто заговорила про своє минуле:
– Я там, через усе те, що маю, не тільки втратила цноту, але вже ніколи не стану матір’ю. Пузаті, гнилозубі полковники тішилися зі мною. За це й зробили мене завскладом. Я продавала бензин, солярку і, навіть, наркотики. І хоча я вельми ризикувала, але заробила там добре!
Вона так «розходилась», що уже не могла стриматись і на¬віть призналась незнайомцю, що увесь її капітал полковники вивезли у труні, де лежав солдат-небіжчик, і обурливо заявила, що лише за цю послугу, більшу половину її надбань, опікуни таки забрали собі.
Чоловік перестав плакати і дивився на неї із глибокою зневагою, а потім із гидливим осудом запитав:
– То скільки ж залишили тобі?
Це подіяло на Царевич, як холодний душ. Вона отямилась і зрозуміла, що напатякала зайвого. Кілька хвилин непорушно сиділа, ніби її схопив правець, а потім роздратовано трусонула своєю чорною та густою, мов у коня, гривою і несподівано намані¬кюреною рукою тицьнула майже у самий ніс чоловіка дулю і просичала по-гадючому:
– А це вже мій секрет!
Чоловік гнівно промовив:
– Дуже шкодую, дамочко, що ми зустрілися тільки тут, адже там ми були по різні боки барикад!
Потім уважно глянув на закривавлену хусточку, яку все ще тримав у руках. Від неї ще несло дорогими парфумами. Та ось чоловік блискавичним рухом самбіста лівою рукою відхилив декольте сукні жінки, а правицею глибоко запхнув носовика за ліфчик ошаленілої Руслани. Різко, по-військовому, через ліве плече повернувся кругом і, не оглядаючись, швидко пішов від неї.
Це було для Руслани несподіванкою. Хустинка неприємно тисла на тіло. Вона двома пальцями витягла її і гидливо жбурнула на газон. Швидко дістала із сумки нового носовика та невеликий флакон із духами. Кілька разів бризнула пахучою рідиною на руки, ретельно вимила їх, потім старанно протерла і насухо витерла груди носовичком. Пропахлу парфумами тканину енергійно зіжмакала і жбурнула за вікно машини. Стомлено відкинулась на м’яку спинку сидіння й ніби завмерла. А потім полегшено зітхнула: несподіваний конфлікт закінчився мирно і головне, безкоштовно. Це надало їй бадьорості, вона усміхну¬лась і зазирнула у люстерко, що було у салоні лімузина. Таєм¬ниче підморгнула сама собі й упевнено натиснула на стартер. Мотор рівно і приємно зашелестів сталевими м’язами, машина плавно рушила.
Жінка спрямувала авто у густу, різнобарвну колону машин різних марок і, вловивши мить, спритно влилася у потік, серед якого її срібний мерседес різко впадав у вічі. Це дуже тішило самолюбство Руслани Олегівни. Вона, солодко усміхнувшись, уміло лавірувала між машинами. Була одна прикрість: дуже не любила, коли хтось їхав попереду! Руслана тиснула на акселератор, обганяла тролейбуси, автобуси, легковики та вантажівки. Останні, тяжко дихаючи залізними легенями, повільно, але уперто везли кудись величезні багатотонні бетонні конструкції. Царевич азартно випереджала щоразу всіх і вперто займала своє місце в ряду, але, проїхавши трохи, знову і знову спритно робила обгін, завзято мчала вперед і тільки вперед.
Бабине літо
Присвячую пам’яті мого двоюрідного брата
Анатолія Штанька, учасника ліквідації
наслідків аварії на ЧАЕС
У небі тужно кричав, відлітаючи у вирій, запізнілий косинець журавлів. Жалібна молитва прощання брала за душу. Порожньою сільською вулицею йшов чоловік. Нитка бабиного літа, що пропливала в повітрі, вплелася в його молодецькі кучері й густі кущики гнівних брів.
Першим помітив прибульця Куцай – так сусідські діти прозвали пса за вкорочений хвіст. Кілька років тому відірвався він із прив’язі та, сп’янілий від нежданої волі, цілісіньку ніч прогасав із сусідською Пальмою десь за околицею села. А на ранок виявилось: пропав хазяйський мотоцикл, що, накритий брезентом, ночував під столітньою липою. Схопив тоді розлючений господар невірного сторожа за ошийник, блиснула сокира – і не стало пухнастого хвоста, псової окраси.
Скільки часу спливло відтоді, а перед Івановими очима стоїть той ранок. Він і зараз намагався відігнати злощасний спогад, що періодами накочується, як тяжкі морські хвилі, стискає душу, неприємно муляє серце. Ось об’юшений кров’ю пес крутиться серед двору, жалібно скавучить, ніби запитуючи: «Невже ти не міг придумати іншої кари? Служив тобі вірою й правдою, раз провинився, а тепер… Навіщо ж так жорстоко?» На той момент вискочила з хати господиня. Вона остовпіла від небаченого раніше звірства й розгублено дивилася на скалічену тварину. Зрозумівши все, зі сльозами втекла до хати. Ніколи не чекала Марія від чоловіка такого вчинку. Іван і сам тоді не міг пояснити, як, ніби під впливом якоїсь холодної й лютої сили, схопив сокиру й безжально опустив її на тіло недавнього друга…
Лише місяць у ласці та любові прожили Іван з Марією. Тільки встигли молодята влаштуватися в новому затишному будиночку, весільному подарунку колгоспу, як в один із трагічних пам’ятних днів квітня 1986 року мобілізували чоловіка на ліквідацію чорнобильської аварії. Повернувся він звідти зовсім іншим. І сліду не лишилося від веселого безтурботного Івана. І мився, і вечеряв він без особливого бажання. У перерві між цими двома дійствами спалив у кінці городу одяг, у якому приїхав звідти.
А коли вони лягли спати, Марія відчула, що Іван став ніби чужий. Не було ні колишньої пристрасті, ні ласки. Та біда в тому, що й сам він це побачив, а від того впав у глибокий відчай. Як могла, заспокоювала його дружина. Та Іван нічого зробити з собою не міг. Став знервованим, злим і вдарився в чарку. Звісно, до чого приводить таке життя. Замість того, щоб порозумітися, як спільно позбутися біди, вони ще більше віддалилися одне від одного. А випадок із собакою був своєрідною крапкою на цих натягнутих стосунках.
Марія, ніби равлик, сховалася в шкаралупу й не збиралася випускати душу з тієї схованки. Іван розумів, що робить дурниці, якось навіть намагався заговорити з дружиною, вибачався, пробував жартувати, але ніщо не допомогло. Тоді ще частіше став наступати на пробку і, хоч подеколи наступали світлі дні, приходило прояснення, закрижанілої Марії розтопити це не могло.
Одного вечора Іван хотів пробитися в кімнату Марії, йому здалося, що все може повернутися, але двері були на защіпці.
– Маріє, відчини! Прошу тебе, не муч мене!..
– І не клич, і не гукай – не відчиню! А будеш стукати – сусідів покличу, – голос Марії був такий байдужий, що Іван ніби сказився, повністю втратив рівновагу.
– У!.. У!.. У!.. – по-вовчому завив він, а потім, не тямлячи себе, загарчав: – Ялівка нещасна.
Ця образа переповнила чашу жіночого терпіння. Вона відповіла ще грубіше:
– Сам ти… – каліч чорнобильська!
Враз у будинку все затихло, було тільки чути, як спадають краплини з крана та потріскують на гарячій печі пересушені квасоляні стручки.
Ні світ ні зоря пішла Марія на ферму. Коли ж пізнього вечора повернулася, Івана вдома не було. Не було й речового мішка, що завжди висів на гаку у веранді. З тим мішком Іван повернувся з армії, а тепер із ним завжди ходив на риболовлю та полювання. Але, всупереч усьому, вудки й рушниця були на місці. Не повернувся Іван і ночувати. Не було його ще кілька днів. Марія не втрималася й пішла до гаража. У кутку сиротливо стояв Іванів «газон». Куди подівся шофер, не відали ні завгар, ні його колеги. Нічого не змогли сказати й у кол¬госпній конторі.
Протягом трьох років не подавав Іван звістки. Здавалося, і Куцай забув свого кривдника. А ось тепер знову віч-на-віч зіткнувся з хазяїном. Собака ніби роздумував, як йому поводитися з ним: чи кинутися навтьоки аж у кінець городу, де копає картоплю господиня, чи, може, з нагоди зустрічі радісно заскавучати? Тварина намагалася прийняти рішення, а Іван скам’я¬ніло стояв, дивлячись на собаку та на коляску поряд із ним, де, закутане в ковдру, спало немовля. Над обличчям дитини звисали кетяги калини. Куцай підійшов ближче до коляски, ніби намагався захистити найдорожчий скарб. Сині очі Івана пильно дивилися з-під дашків густих і від того, здавалося, гнівних брів. Але у глибині зіниць світилося тепло. І мимоволі в душі тварини з’являлася лагідність. Це відчув і колишній господар. Він усміхнувся й прошепотів:
– Жок!
То було справжнє ім’я пса, гордовите й повнозвуке. Так його називали до того трагічного ранку, коли він позбувся хвоста. Почувши це слово, пес випростався й аж побільшав, очі його засяяли, мов дві жарини. Він не міг приховати радості, що раптом охопила все його єство, і привітно замахав обрубаним хвостом. Іван не міг стримати сліз. Йому пригадалося, як уперше побачив його малесеньким, ще сліпим, щеням. А було це тої весни, коли вони з Марією в рідному селі закінчували середню школу. Як завжди, разом поспішали на репетицію до будинку культури, де танцювали в хореографічному гуртку. Ідучи стежиною понад ставом, побачили, як баба Котлярка топила у воді маленьких цуценят. Звичайно ж, обурилися, підняли лемент, але встигли врятувати тільки одного. Щеня було мокре й дрижало від холоду.
Баба, виправдовуючись, шепелявила беззубим ротом, скаржилася: хтось так ударив сучку лопатою, що хребта їй перебив, і вона лише спромоглася виповзти у двір, облизати щенят, а потім сконала біля них. Отож і змушена баба позбутися цуценят, бо вони доймають її своїм пронизливим писком. Іван сховав врятованого за сорочку, відчув, як щеня уткнулося мокрою мордочкою в живіт і жалібно повискувало. Поки дійшли до сільбуду, воно підсохло, зігрілося й замовкло.
Тоді на репетиції танцюристи розучували молдавський народний танок «Жок». Під час виконання стрибків і рухів Іван та Марія постійно поглядали на перший ряд крісел, де в одному з них у теплій Маріїній кофті тулилося щеня. Ідучи додому, ви¬рішили назвати цуцика Жоком, оскільки той танець був рятів¬ником собачки. Якби не репетиція, вони б його так і не побачили. Марія забрала цуценя додому, годувала молоком із піпетки, клала його спати біля себе, аж поки Жок не підріс.
Через рік Івана проводжали до війська. На залізничний полустанок прибіг і Жок, і як Марія його не тримала, він вирвався й біг услід за поїздом доти, доки той не зник із очей. А потім безсило впав і довго лежав, відходячи від того шаленого бігу.
А через два роки на тому ж полустанку вони з Марією зустрі¬чали Івана. І поки дівчина добігла до вагона, з якого виходив Іван, Жок встиг лизнути юнакові руку. Миролюбний від природи, пес ладен був і сьогодні вибачити колишньому господареві образу й дружити, як колись. Бо, хоч і кепсько йому без хвоста, все ж без господаря у дворі значно гірше. Жок добре зрозумів це за час відсутності Івана. Він бачив, як щодня виходила за ворота Марія і стояла, довго й терпляче виглядаючи когось. Пес відчував, що вона чекає Івана, але той не з’являвся. Перегодя стала виходити Марія все рідше, а потім і зовсім перестала. Пес був дуже вдячний Марії, адже тільки вона називала його Жоком. Всі ж інші кликали його Куцаєм, а це було для нього образливим.
Якось біля їхнього двору зіпсувалася величезна машина, вантажена металевими трубами. Меткий рудочубий водій, весело насвистуючи якусь популярну мелодію, бряжчав ін¬струментами, вперто ремонтуючи автомобіль. Він забіг до них у двір і попросив у Марії відра. Коли ж набирав води з криниці, воно обірвалося й зі шматком цепу шубовснуло на самісіньке дно. Це дуже занепокоїло водія, і він розгублено розводив руками. Господиня пішла до хліва й винесла якірця, прив’язаного до мотузка.
– На, лови тепер, раз упустив…
– А я не в курсі дєла…
– А ти роби ось так, – і молодиця показала, як треба ловити відро.
Водій заходився орудувати якірцем, Марія йому допомагала, і на радість обом відро таки витягли. І, поки жінка очищала його від глею, рудий полагодив цепок і набився занести відро з водою до хати. Побачивши, що дві дошки на східцях мали ось-ось відірватися, взяв молотка й цвяхи, прикріпив їх. Знайшов якийсь ґандж у розетці, у яку був увімкнутий холодильник, і, трохи почаклувавши біля неї, доповів господині, що вона справна.
Після цього випадку рудий став навідуватися до Марії. Він завжди щось ремонтував, у чомусь допомагав, а іноді, весело насвистуючи ту ж саму популярну мелодію, просто милувався садом біля хати. Кінчилося тим, що одного разу він заночував у Марії. А відтоді такі відвідини почастішали. Так було до тих пір, поки молодиця, соромливо почервонівши й гаряче дихаючи йому на вухо, щасливо прошепотіла, що чекає дитину. Рудий враз замовк, перестав насвистувати, ніби похлинувся своїм свистом. Потім скоромовкою випалив:
– Що, Марусько, закільцювати мене вирішила? Даремно. Не радій! Нічого в тебе не вийде. – А виходячи з хати, додав: – Вобщем, я тебе не знаю, а ти – мене! Вловила? Ад’ю! – Сердито гримнувши дверцятами своєї вантажівки й піднявши густий шлейф куряви, рудий зник назавжди…
Жок бачив, що Марії з кожним днем усе важче вести господарство. Надто після того, як з’явилося в хаті оце симпатичне крихітне створіння…
А появі його передувало зникнення з подвір’я Марії. Не було її десь із тиждень. Господарство вела тоді сусідка, і пес пережив неабияке приниження. Постійно називала вона його Куцаєм, не давала їсти, без потреби гиркала на нього. Тому, коли одного чудового ранку біля двору зупинилася підвода і з неї встала з якимось делікатним пакунком у руках господарка, пес не знаходив місця від радощів. Порипуючи хромовими чобітками, молодиця обережно ступала по молодому споришу, несучи до хати свій скарб. Невдовзі йому випала нагода познайомитися з тим, що принесла господиня. На початку літа вона почала виносити його й класти в коляску, яка стояла в тіні під калиновим кущем. Довгий час пес не наважувався наближатись, бо там було щось живе, воно ворушилося й чмокало губами. Коли ж маля заливалося плачем, чотириногий охоронець біг на город і хрипким голосом сповіщав про це господині.
Минуло літо. Перестали сюрчати коники, червоним листом шелестіла осінь, і її ніжна мелодія линула далеко за плеса на¬півпересохлого Удаю. Марія рідше виносила дитину з хати. Робила це тільки в теплі сонячні дні. Такий день був і сьогодні.
І Жокові було приємно, що він не самотній і навіть виконує важливе доручення – охороняє дитину. А тут несподівано й господар нагодився.
Бачачи, що пес вирішив простити йому давню образу, Іван наблизився до дитини. Жок несподівано метнувся за хату й побіг стежкою з веселим гавкотом. За кілька хвилин з’явилася Марія. Глянула – й обімліла.
– Прийшов?
– Прийшов…
Запанувала незбагненна тиша. Марія дивилася на Івана й мовчала. Він теж, раз по раз знімаючи з голови білі павутини бабиного літа, не міг нічого сказати. Нарешті підійшов до Марії й ніжно торкнувся рукою її волосся, побачивши й там срібно-білу павутинку. Марія усміхнулася жалібно й сумовито:
– То не бабине, літо… То – мої безсонні ночі! Тебе так довго не було. Я вже думала…
– Що десь пропав? А я прийшов…
– Надовго?
– А це від тебе залежатиме, якщо приймеш мене такого… то назавжди. Пробач, Маріє, що я тоді даремно образив тебе.
– І ти, Іване, вибачай, що я теж не змогла тоді стриматися!..
Жок, мабуть, відчув, що настало примирення, задоволено повискуючи та віддано заглядаючи в очі Івану й Марії, він весело стрибав і в радісному захопленні лизав руки господарям.
У цю мить дитина заворушилася, вони підійшли до коляски. Марія нахилилася над донькою, що почала пхикати й пручатися, та Іван, випереджаючи її, швидко нагнувся, легко взяв дитину на руки й першим попрямував до хати.
Портрет для вдови
Люди похилого віку, певно, пам’ятають, як після війни з фашистською Німеччиною в села почали приїжджати фотографи, вони тимчасово поселялися в селі та виготовляли недорогі фотопортрети. Одного весняного дня в наше Красне приїхав на мотоциклі з коляскою фотограф, який назвався Вадимом Болеславовичем Колосовським.
Війна не так давно кінчилась, багато чоловіків, синів, близьких не повернулись додому із фронтових доріг. Тож люди охоче йшли до фотомайстра, приносили йому невеликі, часом потерті та навіть порвані, світлини із зображеннями загиблих, віддавали фотографу останні гроші, просили збільшити фотокартки до портретного розміру.
Коли Надія Бджілка почула, що фотомайстер приїхав у село і багато односельців уже увічнили своїх близьких, то й собі прийшла до Колосовського, стала просити, щоб він зробив портрет її чоловіка. Але жодної фотокарточки свого Миколи вона не принесла, бо вони всі згоріли разом з хатою, яку при відступі спалили окупанти. Вадим Болеславович пояснив, що без оригіналу виготовити замовлення неможливо. Та Надія щодня приходила до фотомайстра і, гірко плачучи, умовляла увічнити на світлині її чоловіка. А коли почула, що фотограф збирається їхати з села, знову прийшла і стала слізно просити Колосовського. Ті умовляння були такі настирливі, що майстер не витримав:
– Дорогенька моя, та зрозумійте нарешті, не тільки я, а взагалі ніхто не зможе зробити портрет вашого чоловіка без його зображення. Якщо на те пішло, то я навіть не уявляю, яким був ваш чоловік, бо я його ніколи не бачив. Ви мене зрозуміли?
Жінка гірко зітхнула і крізь сльози відповіла:
– Знаєте, я і зараз бачу свого Миколу ніби живого! Оце дивлюсь на вас, так у вас і орден червоніє, і ви повернулись із війни живі та здорові. А мій Микола, мабуть, уже давно десь зотлів у землі, і навіть жодної карточки мого чоловіка у хаті немає.
Невтішно плачучи, Надія пішла від Колосовського. А наступного ранку, коли вона тільки повернулася зі свиноферми, до неї приїхав на велосипеді хлопчик і сказав:
– Тітко, фотограф просить, щоб ви до нього зараз прийшли.
У Надії радісно забилось серце, вона спішно полізла у скриню, взяла вузлик із грішми і поспішила до Колосовського.
По дорозі дякувала Богу за те, що він почув її молитви і зжалився над нею, і таки надоумив фотографа зробити портрет Миколи. Тільки переступила поріг хати і ледве устигла привітатися, як нетерпляче попросила:
– Ану ж скоріше покажіть мені мого Миколу?
Та Вадим Болеславович безпорадно розвів руками і винувато посміхаючись відповів:
– Знаєте, ото як тільки ви учора пішли від мене, я довго не міг заспокоїтись, цілу ніч міркував, як допомогти вам. Отож розкажіть мені, яким саме був ваш чоловік?
Жінка враз живо відповіла:
– Яким був мій Микола? Красивим він був і дуже добрим. Саме тому я вдруге і заміж не вийшла. Бо такого, як мій Микола, я більше не зустріла.
– А обличчя у нього було яке: кругле чи продовгувате? – посміхнувся фотограф.
Жінка на якусь мить задумалась, а потім почервоніла і відповіла:
– Ви знаєте, мій чоловік чимось трохи нагадував Миколу Щорса. Тільки мій Микола зроду не носив бороди і вусів, а от волосся на голові у нього було кучеряве.
Фотомайстер задоволено потер руки і радісно сказав:
– Ну от і добре, тепер, здається, що вже є за що зачепитись. Тож прошу вас, сходіть до сусідів і попросіть у дітей підручник із портретом Щорса. А я зараз тут дещо приготую.
Коли Надія принесла книжку, Колосовський сидів за великим столом, на якому було багато фотокарток одного формату із зображенням чоловічих облич однакової величини. Вадим Болеславович, орудуючи великими ножицями, розрізав по горизонталі обличчя кожної фотокартки на декілька частин, відділяючи від зображення по горизонталі чоло, очі, ніс, рот, підборіддя. А коли із цим дивним заняттям покінчив, сказав:
– Отже, приступимо! Боже, поможи нам!
І пильно вдивляючись у портрет Щорса, став терпеливо мон¬тувати із окремих смужок різних фотокарток портрет Надіїного чоловіка.
Жінка стояла поруч фотохудожника і старанно допомагала йому. Вона пильно розглядала окремі деталі облич, розрізаних світлин і старанно вибирала із них саме ту, яка найбільше нагадувала зображення її чоловіка.
Спочатку вони із нарізаних смужок змонтували зачіску і чоло, а потім брови й очі, а от схожого носа довго не могли підібрати.
Робота ця була вельми клопітка і просувалась повільно. Нарешті Надія радісно вигукнула:
– Боже! Та це ж мій Микола!
Колосовський полегшено зітхнув і стомлено сказав:
– Дякую вам за допомогу! Без вашої участі я б ніколи такого портрета не зробив. Отже, ви мені тут багато допомогли. А тепер можете іти додому. А я сьогодні ще довго буду працювати над цим зображенням.
Наступного дня, коли Надія прийшла до Колосовського, відразу побачила: на столі, обіпертий об глиняний глечик, стояв портрет Миколи. Так це був він, таким вона запам’ятала його на все життя. Вона повільно підійшла до портрета, потім обережно узяла його зі столу, поцілувала в губи та притулила до свого серця. А воно билось у шаленому ритмі, ніби це був не портрет, а її живий і коханий Микола.
Згодом, коли вона трохи прийшла до тями, стала гаряче дякувати фотомайстру, витягла із кишені вузлик із грішми і простягнула Вадиму Болеславовичу. Він відвів її руку і сказав:
– Надіє, оскільки ви теж співавтор цього портрета, то про гроші не може бути і мови. Втім, не ви мені повинні за це платити, а я вам, адже ви спонукали мене зробити фотопортрет без оригіналу. Якщо говорити правду, то у мене і до вас було багато таких замовлень, тільки я завжди відмовляв. Бо не уявляв, як можна без копії зробити портрет. Та своєю наполегливістю ви зуміли заставити мене знайти вихід із безнадійного становища.
Вадим Болеславович узяв її загрубілу від щоденної праці руку і щиро поцілував.
