Згадалося. Років багато тому довелося опинитися в одній неформальній компанії з вуйком років 50 на вигляд, відставним представником Світового Банку (СБ) з якихось там питань у Східноєвропейському регіоні та колишніх радянських республіках. Болгарин за походженням, знав російську. Настрій у всіх був веселим, каліфорнійське вино добрим, і вуйка потягло на відвертості. Присутні поштиво розвісили вуха.
Півроку перед тим він повернувся з гастролей по Україні, Білорусі й Казахстану. Відрядження до кожної з країн було успішним. Щоправда, аби вламати місцеву владу на потрібні СБ проєкти, в кошторис для звітності потім довелося закласти суми хабарів. Але хто би з дрібницями рахувався!… Найдешевше коштувало в Мінську, Алмати – сяк-так, а найдорожче – в Києві.
В мене серце сповнилося гордістю за наших.
З казахських степів привіз собі супутницю життя – безпородну дівчину, на вулиці знайшов, прикипів до неї і назвав Нурс. На честь тогочасного султа…, тобто, президента Нурсултана Назарбаєва. З ним, до речі, щось не пішло на перемовинах, як хотілося босам у Вашингтоні, того й «увічнив».
Але найбільше запам’ятався вуйковий висновок про пострадянських громадян у всіх трьох країнах: «Я би ще раз туди поїхав! Люди гарні, такі наївні… Мало що з рук в мене не їли. Всьому, що їм обіцяємо – вірять. Геть усьому! І подарунки люблять, можна домовитися».
Мене трохи вкурвило і щось буркнула на тему скляних брязкалець для «аборигенів» від «білих людей». «Колонізаторські понти». Вуйко все перевів на жарти, але надалі заткав фонтан – на великий жаль публіки.
Було те в далекому 2000-му. За казахів відтоді – не знаю, за білорусів – навіть вони самі, напевне, не в курсі, а в Україні, як бачу, сприйняття «білих людей» з-за океану не змінилося. Вірять усьому, що їм наобіцяють, наївно й фатально. Не бракує ентузіастів з рук їсти – Байдена, Пріцкер чи ще якогось Блінкена. Бо в нас дуже шанують традицію, просто аж.
Рідні грабельки — дорогий «символ».
Людмила Пустельник
