Абсурд часу. Путлєр вирішив «ушкварити» гру в царя. Навіть не «в пєтра-катєріну», а в трохи пізнішу – «в алєксандера І». А чому б і не пограти, адже останній – класичний імперець, ідеолог реакційної «аракчеєвщини», «реформатор-переможець», дійшов до Парижу, розділяв Європу на найдовшому саміті в історії міжнародної політики Віденському конгресі (1 листопада 1814 р. – 8 червня 1815 р.). Адже це він насильно і пожадливо прибрав до рук за час свого владарювання Грузію, Фінляндіяю, Бессарабію, Азербайджан, Варшавське герцогство…
А в упокореній вже тоді Україні скасував виборність, посилив русифікацію та всіляко придушував українську культуру, зміцнюючи колоніальні порядки. Чом не приклад для наслідування?!
Однак часи змінилися. Навіть не зважаючи на те, що нинішньому любітєлю «гумових попок» (путіну) «подарували» для більш захоплюючого ігрища ще й «ядерну дубину». На відміну від тодішнього попередника (алєксандра), який вважався законодавцем політичної «моди», коли міжнародні відносини держав стали розвиватися в умовах домінування промислової Англії, воєнно-феодальноі Росії і напівфеодальної Австрійської імперії, нині для кремлівських «гібонів» визначено зовсім інше місце «під сонцем». Найбільш показово воно нещодавно проявилося на самаркандській зустрічі країн ШОСу, коли всі глави держав (ніби змовившись) запізнювалися на двосторонню зустріч із кремлівським диктатором, а на спільному зібранні йому довелося задовольнятися невеличким диванним клаптиком між лукашенком та президентом Таджикистану Рахмоном, оскільки «центр» був уже «заброньований» за турецьким лідером Ердоганом.
Помітно як імперія русні помалу еволюціонувала за останні століття в загниваючу недоімперію, а її «лідери» перетворилися в нерукоподатних істот-парій, яких зневажають у порядних людських середовищах, утративши повагу, легітимність і вплив у євразійському, американському, світовому просторах.
У чому криється причинність цієї провальної аморальності?
Відомий дипломат К. Меттерніх ще в часи могутності московитів заявляв, що росія завжди викликає побоювання при таких (своїх) урядах, у яких відсутні тверді принципи і які діють згідно капризів. Лише бреше, краде, грабує, завойовує.
Психологія оскаженілого кочівника, який виживає лише завдяки переміщенню та грабунку нових земель та ніколи не здатний наводити порядок на місцях тимчасової осідлості. Панування над «іншим», «чужим» і є справжнім месіанством цього злого та надутого чванливістю народу і його хано-царів. Брехня й пропагування цієї брехні визначає «групу крові» москвинів, яка генетично є найбільш близькою до нацистської. Рашизм з «негативно-позитивним» резусом людиноненависті, нетерпимості, цинічної брехливості.
Адже той же алєксандер-царедворець ще понад 200 років тому стверджував, що «хто не бреше і не краде – той не москвин». Історик Ключевський писав, що крадуть усі — від царя до жебрака, всі це знають і ніхто не кине каменем у злодія. Справжня «національна традиція» курокрадів, брехунів і ґвалтівників, яка сьогодні повністю домінує на росії – від алко-попрошайки до соловйово-скабєєвських пропагандонів, від путіно-лавровських сателітів до гундяївських «проповідників».
Колись влучно цю атмосферу діянь у раші-параші описав М. Костомаров у своїй відомій праці «Нариси домашнього життя і звичаїв великоруzького народу…». Він зазначав, що московські державні клейноди – крадені; у гімні «Боже, царя храни» слова англійського гімну (переклад Жуковського) та музика європейського композитора В.Гена; від двоглавого орла, кольорів прапора і до назви своєї столиці (моzкви) – запозичення у Візантії, Голландії, Фінляндії.
Насправді, не можна не бачити й головного спільного знаменника, майже тотожного уподібнення між путіним та його «попєрєдніками». Усі вони були і є заражені невиліковною хворобою месіанства, що означає «право» дикунів панувати фізично, мілітарно, економічно, духовно, політично, тиранічно над немосковськими народами. Усі вони, в усі часи були наділені єдиним «розумінням», що втрата влади над «іншими» означатиме крах їхньому існуванню, перетворившись в куце, непримітне, духовно й матеріально убоге творіння, яке важко й державою називати.
Бо не для них мудрість Святого Письма: «У поті свойого лиця ти їстимеш хліб…» (Буття. 3, 19). Адже вся сутність їхня – злодійствуй, мародерствуй, упокорюй, убивай і фарисействуй. І коли безперервно, з дитинства, чуєш ці свинячі загрози-зойки кровожерних московитів, передовсім їхніх обслинених вожаків, починаючи з путіна, про манію нищення України; про термоядерну війну; про «героїку» мобілізації «патріотичних» москвинів-бурятів; про «торжество» божевільних псевдореферендумів на окупованих територіях; про галасливу ідею, що «мы за ценой не постоим», то згадується добре відомий вислів їхнього пушкіна (глашатая імперськості) щодо образу таких верховодів «третьоримського» народу: «Властитель слабый и лукавый, Плешивый щиголь…».
Так, це про алєксандра І, однак повністю (з низкою вкрай негативних доповнень!) ця огидна характеристика стосується і конвульсивного «стратега», ошуканця та збоченця-гвалтівника путлєра. А всім, хто належав і належить до цієї зграї людиновбивць, україноненависників, п’яно-волаючих, що «крим – наш» і це також «наше», то варто сказати про таких мавпоподібних істот промовленим словом Творця: «Добре знай, що потомство твоє буде приходьком в землі не своїй. І будуть їх (московитів) мучити чотири сотні літ…». До скону днів московських зайд. Як кровоненаситних убивць, катів наших дітей, людей, народів.
Бо «хто не цінує життя, той його не заслуговує». Лише тоді воістину торжествуватиме Справедливість. І нехай святою Правдою для цієї благородної місії стане Меч нашої Перемоги! Перемоги України над безбожною московією!
Георгій Філіпчук
