Хтось у захваті, хтось милується… А для мене північне сяйво над Україною має тільки одну асоціацію — війна, війна, війна… Днями мене запитали, а чи не змінимося ми на гірше в результаті війни? Та ми вже змінилися! По-іншому слухаємо, дивимося, думаємо. Не одним строєм. Часто дивимося в різні боки.
Хтось уже марить швидкими перемовинами і припиненням війни на будь-яких умовах. Не проти того, щоб “якось в майбутньому хтось щось поправив”, а вони вже все… відвоювалися… Вже не дивуюся тому, що чеченці під орудою клану Кадирова стали вірними псами Москви. Розумію, чому в Грузії зненавиділи Саакашвілі і полюбили промосковську маріонетку Іванішвілі…
На пафосі довго не навоюєшся. Окрім пафосу, слід мати тверді переконання і ясне бачення: ворог 24 лютого 2022 року відібрав у нас вибір, який він навіть лишив чеченцям і грузинам. Путін не ставив на Кавказі ціль — знищити чеченський народ чи грузинський. Відібрати майно, історію, культуру, мову… Все це він “подарував” нам.
Ми анархічно-демократична нація — у нас кожен кричить про те, що думає. І від цього ґвалту справді може скластися враження: ну, все, навоювалися, готові знову лягти під канібалів зі Сходу і самими стати канібалами, як то було під час Голодомору…
На росії на всіх язиках все мовчить. Позатикали роти. І тому може скластися враження, що безвідмовна біомаса готова воювати стільки, скільки накаже цар. Але це не так. Це зовсім не так. Ми, що народилися і виросли в СРСР, чудово знаємо цю облуду. На кухнях і між своїми труть про путіна і його кримінальну кліку таке, що йому точно чути не хочеться. Стиснутий гнів проривається на таджиках, кавказцях, та й на “братах” китайцях.
Це суто фашистська популяція, але й вона своє життя хоче жити. За царя-батюшку навіть вихована 300-річчям насаджування любові до самодержавної росії, московщина врешті-решт воювати в 1917 році відмовилася — наковталися землі і крові, пожили в окопах серед вошей і тифу.
Тому не слід сприймати наш ґвалт за розпач і зневіру, а мовчання ГУЛАГу за одностайність і фанатизм. І в них є вибір. Смертної кари, як то було при Сталіні, на росії зараз немає. Тобто завжди є вибір: здохнути під Харковим чи відмовитися бути шматком мʼяса. У нас вибору немає — тільки перемога.
Віктор Лешик
