Терпляче, але з огидою слухаю блекоту «невисихаючого» мєдвєдєва. Проти ночі навіть гріх щось згадувати. Просто думаю про інше, про те, що в цьому розгойданому світі немає випадковостей. Вони сприймаються радше як невипадкові випадковості. Усе найбільш низьке в людському бутті – ненависть, злочин, зрада, насильство, терор, війна, людиновбивство наділені своєю причинністю та наслідками. Нинішні трагедії масштабів вселенських катаклізмів в Україні також породжені ними.
І коли в атмосфері «миру» їх ще можна було бачити в пастельних кольорах, то зараз – лише двоколірно. Бо варвари з ерефії за 7 місяців війни стерли з лиця землі 1200 міст і сіл, знищено 470 культурних установ, історичних пам’яток та 2,5 тисяч шкіл, близько 300 зруйновані повністю. Найстрашніше – на середину двадцятих чисел вересня вбито 395 дітей, 773 – поранено. Вбито та покалічено сотні тисяч українців. Злочинів проти людяності не перелічити.
Ці страшні факти вимагають не розмислів, а покарань та відповідей. Чому так сталося? Чому знову москва ввірвалася «через вікна» в наше обійстя, на нашу землю? Очевидно, все на поверхні. Так було завжди. Ще до часів виплодження «дикомосковії» гвалто-вбивство й грабунок було закладено в їхній мерзенний генокод. І немає ніякого значення, який режим керував гнобленням України та «інших» (бояри, дворяни, інтелігенти, царі, вожді, сталіністи чи путіністи). Вони здійснювали єдину політику тиранічної деспотії. При цьому безустану дурили всіх і вся.
Пригадаймо події 20-30 років минулого століття. Усі підписані моzковією договори про ненапад з Польщею, Фінляндією, Румунією, Естонією, Латвією, Литвою були нею одноосібно розірвані, віроломно напавши на ці країни. Отже, причини та відповіді знаходяться в гнітючому баговинні мокви, в занапащених «душах» глубінного народу та його різномастих зверхниках, подібних путіно-мєдвєдєвим, у деспотії та моральному падінні, в нацистській ідеології «православия, самодержавия, народности», що стала антитезою гасла Великої французскої революції «Свобода, рівність, братерство».
Ще у 80-их роках ХІХ століття їхній консервативний діяч і філософ К.Леонтьєв у роботі «Восток, россия и славянство» визнав: «Люблячи свою московщину, я часто думаю, що всі наші московські гидоти породжують потребу деспотії, бо наш народ стоїть значно нижче за європейські народи».
А ще причиною животіючого бузувірства та жорстокості москвина є те, що все ХХ і ХХІ століття «велика» світова політика не противилася належно цьому злу. Загравання, потурання, залицяння передусім країн західної демократії сприяло зрощенню цього кровожерного людоїда. Схаменулись, хоча доволі й пізно. Віддавши молоху численні людські жертви.
Тому нині найсильнішим антидотом проти цього темного зла є передусім сила духовного імунітету національно-державного організму Українців, здатного вичавити ковід-заразу «руzькомірства». І немає значення якими шатами та фіговими листками прикрита ця загрозлива хвороба та небезпека. Москвофільство, «русинство», єдінородство, «руський мір», руzькоязічєє, колаборація чи «хорошіє руzькіє», вєлікая культура чи ідеологема «какаяразніца». Увесь цей гамуз «руzького» сьогодні став небезпечним для людства, бо там, де з’являються ці створіння (як нині, зокрема під час «мобілізаційної втечі»), там розплоджується «чумка» здичавілої імперськості, пропагування і вимагання для «себе» руzького середовища в мові, церкві, культурі, «шансоні», проявляючи повну нездатність та небажання адаптовуватися бодай частково в «іншу» культурність, традицію.
Колись М.Костомаров дав цим недоумкам розумну пораду: «хочете свободи, то будьте готові на розпад імперії, яка неможлива без самодержавства, а самодержавство неможливе там, де є свобода думки і слова». Однак це не для них. Їм дайте хліба, «доброго» царя і «білої гарячки». Замість свободи. Бо «голова» (мета) їхнього існування полягає в задовільненні черева та у всяких бездушних речах, говорив Сковорода.
Тому й квакання московської жаби ніколи не перевтілиться в політ орла. Не дано. Справедлива істина для конаючої мокви.
Георгій Філіпчук
