Господь розпорядився так, що історія України тісно пов’язана з історією Росії. Російський імперський монстр починаючи з часів Київської Русі стоїть на українських підвалинах (правильніше сказати – Русь, означення «Київська» було доточене імперськими істориками, бо ж, мовляв, були й інші «Русі» — Суздальська, Новгородська, Володимирська; насправді Русь була одна – з центром у Києві, все решта – похмурі контури майбутнього «русского міра», намальовані тодішніми соловйовими і сімоньянами на замовлення кривавих московських тиранів).
У глибинному, нутряному комплексі неповноцінності і ущербності Росії у її сприйнятті «первородства» України – ключова причина багатостолітнього намагання Москви задушити Україну в смертельних «братських» обіймах. І саме для того, щоб позбутися свого комплексу неповноцінності, перемішаного з манією величі, Москва упродовж століть намагається стерти, знищити Україну з її культурою, мовою, історією, Традицією.
Форми експансії були різними – від облудно-ліберальних до сатанинсько-кривавих (як нині), але мета завжди залишалась незмінною: навіть не підкорення українців, а знищення Історичної Пам’яті українців, стерилізація їх як нації і перетворення на покірних рабів імперії.
Неймовірно важливу роль у цьому відігравала Церква і Культура. Про роль Церкви в ампутації історичної пам’яті українців треба говорити окремо. Як на мене, наше суспільство і особливо влада ще не доросли до розуміння страшної небезпеки для нашої державності, яка таїться в 
московських церквах на українських землях. Це злочинна сліпота, яка може коштувати нам страшної крові і трагедій не лише зараз, але і в майбутньому.
Скажу про Культуру.
Безперечно, кращі твори російської літератури, музики, образотворчого мистецтва, кінематографу залишаться у світовій культурній скарбниці, і нам не треба цього заперечувати. Але. Російській культурі – не місце на вулицях і площах українських міст, в музеях чи театрах.
Російська культура має залишитися в публічних і приватних (за бажанням) бібліотеках, архівах. Російська культура має залишитися в академічних дослідженнях науковців, в працях літературознавців, мистецтвознавців…
Саме про це була ініціатива Спілки письменників – коли йшлося про вимогу закриття музею Булгакова. Адже ця ініціатива – не власне про письменника і його творчість, а – про нагальну необхідність кардинальної ревізії нашого сприйняття і присутності російської культури в українському культурному і громадянському просторі. Якщо влада цього не ініціює перед суспільством і якщо ми цього не зробимо – війна з Росією не закінчиться нашою перемогою.
Вони, зализавши рани, повернуться знову. Спершу з Пушкіним і Булгаковим, а потім – на танках. Українська влада мусить сприйняти нову реальність, а не мислити тупими і вкрай небезпечними совковими парадигмами. «Війна з пам’ятниками» – ознака того, що нова реальність, якщо її не впустити через двері, увірветься в наш дім через побиті і потрощені вікна.
Сьогодні «невідомі» розмальовують пам’ятники Пушкіну і Щорсу фарбами кольору крові, завтра заквецяють нацистською символікою, а післязавтра – підірвуть вибухівкою. І неважко здогадатися, чиїх рук це буде робота, однак жирна чорна пляма на весь цивілізований світ буде кинута на «українських нацистів». Зрештою, на всю Україну.
Тому – не зволікайте, пане Ткаченко, пане Потураєв, панове з Банкової, котрі опікуються питаннями культури. Негайно приберіть з-перед наших очей знаки і символи «російської культури», які сьогодні для нас є символами кривавого «русского міра»! Приберіть їх в архіви і сховища – там вони будуть збережені для майбутніх дослідників цього «страшного», за Чаадаєвим, уроку для світу.
Михайло Сидоржевський
