Навчилася у Бориса Джонсона новій для мене ідіомі – «sucking and blowing at once». Нічого еротичного. Просто Джонсон у своїй колонці для The Washington Post звертається до колективного Заходу і пише про те, що саме вони й вигодували російського монстра, адже з одного боку багато років нібито говорили про те, що двері НАТО для України відкриті, а з іншого – подавали чіткі сигнали Москві, що Україна ніколи не вступить до Альянсу.
А відтак почалася «найстрашніша війна в Європі за останні 80 років». «Якби мене спитали перед путінським вторгненням, коли Україна вступить до НАТО, я би сказав – приблизно тоді, коли пекло замерзне, ну або принаймні років за 10». А тепер усе інакше, просто просто, просто навпаки. І «немає абсолютно нічого, чого НАТО могли б навчити українців щодо ведення війни — насправді, є багато того, чого вони могли б навчити нас».
Одне слово, Борис закликає якомога швидше надати Україні гарантію того, що на неї чекають в Альянсі.
Але як же сумно стає, згадуючи про те, якими безкінечно самотніми ми почувалися перші 8 років цієї війни. Або про те, як минулого березня ми всі захлиналися криком: «Закрийте нам небо!» Тепер щось таки зрушилося. Але ж гірко знову і знову читати, що, наприклад, обіцяні танки прийдуть до нас у кращому разі наприкінці цього року. А новий наступ росіян, судячи з інших новин, готують ось уже, і, значить, так багато людей загине, знову загине.
Любий колективний Заходе, що ж ти таке гальмо… Але й на тому спасибі, що ми вже не самотні. Ба більше – яких гарних друзів тепер маємо.
(Ну, і ставлячи Заходу незручні питання, звісно, неможливо позбутися відчуття, як же сильно муляє тріска у власному оці. Шашлики, а? Шо? Не чує баба. Призупинене й досі неналагоджене виробництво зброї? Розмінований Чонгар? Корупційні танці на крові? Багато, надто багато найрізноманітніших питань).
Ірина Цілик
