Поганий мир кращий, аніж хороша війна. Ця розмита і непевна колись максима набагато ясніше сприймається зараз, після року повномасштабної війни. Тепер ми чітко розуміємо ЩО ТАКЕ війна і чому варто докладати максимуму зусиль, аби її уникнути. З цієї точки зору я не розділяю тезу «У нас війна з 2014-го року!», бо це був, радше, дуже поганий мир, аніж справжня війна. Принаймні, якщо порівнювати із тим, що маємо зараз. А завжди може бути ще гірше.
Саме через перебування в гущі великої війни і після усвідомлення того, що ми вже втратили, скільки пережили, відчули, побачили і почули – можна нарешті дозволити собі нормальну ретроспективу оцінки дій західних та українських політиків перед війною.
Коли в січні Макрон 30 разів телефонував до путіна – ми складали меми і реготали, бо навіть уявлення не мали, ВІД ЧОГО САМЕ нас намагається врятувати Макрон і Блінкен, безкінечно надзвонюючи і їдучи до путіна. Вони і самі, вочевидь, не дуже чітко знали чому саме намагаються запобігти, але рівень експертності їх радників дозволяв змоделювати можливі наслідки. На відміну від нас.
У війні, звісно, один винуватець – путінська росія. Але те, що західні політики намагались будь-якими способами запобігти цьому, безсумнівно, правильні і дуже гуманні дії. Припустімо, що їм би це вдалось, пообіцявши, приміром, шо Україна ніколи не вступить в НАТО чи ше шось таке і путін би не напав або анексував би Донбас так як Крим через фіктивний референдум – ми б зараз перебували у своєму звичному невідаючому наївному блаженстві і звисока думали, що Арахамія таки справді був правий, що Захід нас лякав і ніякого нападу не могло бути. І це було би прекрасно, але, на жаль, нам такий розвиток подій не випав.
Їм не вдалось, але вони робили правильно. Неправильно вчинив лише путін, бо нападати на таку велику країну з іншим окремим народом і вже великою армією та потенційною підтримкою її практично усього світу – дія абсолютно ідіотична і кретинічна. Але кретинізм путіна не заперечує правильність дій Макрона.
До речі, під час анексії Криму, кажуть, саме західні політики вмовили Україну не ескалювати, бо якби ми вже тоді почали зарубатись з росією – то велика війна трапилась би ще у 2015-му. путін вже тоді мав всі оці танки, ракети і солдатів. Але він відкусив Крим, частково Донбас і втихомирився. Чи треба була нам велика війна вже у 2015-му? Очевидно, шо ше менше, аніж зараз.
І надалі Україна та світ провадили політику поганого миру. У цьому контексті, до речі, я вважаю, абсолютно безглуздо порівнювати політику Порошенка і політику Зеленського відносно захисту України. Порошенко став президентом під час гарячої фази 2014-го року і йому вдалось пригасити вогнище війни і локалізувати його. І далі всі п’ять років свого президентсва він посилював українську армію НЕ ДЛЯ ВІЙНИ з росією, а щоб максимально УНЕМОЖЛИВИТИ її новий виток, логічно розцінивши, шо путін напав на нас в момент слабкості, то сенс йому нападати коли ми вже сильні? Але путін виявився… ще тим стратегом і логіком.
Армія України станом на 2019-й рік була насамперед інструментом стримування путіна від нового нападу на Україну, а не армією, що готувалась до війни з ним. Ніхто до 24-го лютого всерйоз не обговорював можливість війського звільнення Донбасу чи Криму. Бо це було правильно. І ті всі мінські домовленості – інструментом стримування путіна. В надії, що він здохне або щось зміниться. В будь-якому випадку – краще не війна, а водити його за носа, в надії що він помре, приміром.
І тому коли прийшов Зеленський – мав робити те саме. Стримувати путіна від нового нападу. Або підсилюючи армію ще більше, або якимись своїми методами, іншим баченням. Бо методи Порошенка, як бачимо, працювали, але не дуже довго. І що, бляха, найприкметніше – Зеленський і прийшов до влади під такими гаслами. «Шукати мир в очах путіна» – це було його гасло, але він ЖОДНОГО РАЗУ так і не спробував його реалізувати. Ми несправедливо кпинимо його за це гасло, бо він навіть не брався за це. Весь цивілізований світ у кінці 2021-го року і на початку 2022-го робив те, що декларував Зеленський – пробував заглядати в очі путіна і шукати там мир або, принаймні, спроби його знайти. Окрім самого Зеленського і його оточення, які два роки просто робили вигляд, що ймовірності нової війни не існує, а в них ковід і дороги. І більшість з нас робила те саме, до речі. Якщо і був шанс Зеленському теж заглянути в очі путіну і спробувати уникнути такого жахіття, яке ми отримали – то він його не використав.
Безперечно, Зеленський як президент воюючої країни у сенсі війни ефективніший і успішніший за Порошенка. Але як президент країни, яка намагається пропетляти і війни не допустити – аж ніяк. Тому порівнювати їх обох за якимись загальними спільними категоріями – це як порівнювати трактор з помідором. Кожен з них керує Україною в різні періоди, які неспівставні.
І ми ніби вже завдали росії величезних людських і військових втрат, а світ економічних і політичних – цього виявилось абсолютно недостатньо, щоб путіна зупинити, але самі вже втратили стільки і знову перебуваємо в точці, коли стрьомно і ніфіга неясно. І саме тому західні політики докладали усіх зусиль, аби не допустити моменту старту катастрофи, яка далі тільки закручуватиметься по спіралі, як вихор, втягуючи в себе все нові жертви і ресурси.
Дуже важливо пробувати поволі засвоювати цей безцінний і дуже болючий наочний досвід, який дає нам історія, задля висновків, які допоможуть нам і світу загалом у майбутньому. Хоча це, мабуть, нереально.
Володимир Гевко
