«Україна – це ти», «Закарпаття – це ти». І так про кожну місцину в Україні. «Ти, ти, ти!». Старші люди, дивлячись на ці слова на тисячах білбордів, кидають гнівно й водночас чемно про себе: пробачте, я з Вами свиней не пас. Таке виховання благородне. Воно у крові, генах. Воно або є або нема. Тут нічого не поробиш.
Хто це втовкмачив на гостинах-навчаннях у Трускавці керівникам партії «Слуга народу», що треба ось так запанібрата з усіма підряд — юними, дорослими, літніми, поважними, сивочолими?
На мить собі уявив:прислуга звертається до вельможних панів на «ти» чи то за часів Древньої Греції, Римської імперії, за Австро-Угорщини, чи нині в капіталістичному Західному світі, або тепер, у покоях новітніх українських олігархів. Такого зухвальця в минулому би — різками, батогами, а в наші дні – у ліпшому випадку відразу викинули за двері.
«Тикання» від «Слуг народу» — то щось від СРСР.
Совєти повсюдно прищеплювали свою пролетарську манеру відносин, звернень. «Ей, товаріщ», — казав якийсь шмаркач до ветерана війни чи праці. Досі в Україні, у нас у Закарпатті зокрема, не прижилося те чуже, дивне, коли діти до батьків, дідуся та бабки кажуть на «ти». Є трішки. Але у більшості шанобливе ставлення на ВИ.
А тут сьогодні якийсь молодий кандидат у депутати до Ужгородської міськради панич Крістіан у своєму буклеті, запханим в усі поштові скриньки виборчого округу, твердить – «Буде так, як вирішиш ти!». Тільки побачив таке, відразу жбурнув у відро для сміття.
Йому років 25, воно — адвокат, помічник народного депутата України, вказує, що з відзнакою закінчив Академію адвокатури в Києві. Невже на процесі, апелюючи до судді, теж скаже: «Товариш суддя. Ти не прав», замість «Ваша честь»? Може, і до Президента України мовитиме: «Гей, Володя, послухай, мене…»
Я за таких, у яких на рахунок етикету «душа ще з дерева не злізла», ніколи не голосуватиму.
Таке саме чую від дуже багатьох людей. А з іншого боку, воно то й ліпше, бо не приховують свого невігластва ні в чому. Ей, слуги, слуги. Так і хочеться заспівати отої нашої «Ой, служив я в пана, та й на перше літо, заробив я в пана курочку…».
Богдан Барбіл
