Карантинний ранок… Імпровізована сцена при вході до Ощадбанку… Глядачі, вони ж дійові особи цього погорілого театру, стоять у черзі за Вовиною тисячею…
Клоуни горлають у гучномовці: «Тільки сьогодні! Атракціон державницької мудрості і щедрості!».
На сцену виходить маленький чоловічок, зодягнутий у все зелене, його погляд банькуватих очей перелякано бігає сірим натовпом… Він спершу щось бубонить собі під носа, а потім різко, не дивлячись у папірець, виголошує те, що народилося раптово у його власній голові: «Друзья, эпоху бедности торжественно об’являю закрытой! Наконец-то за ежедневный просмотр «Квартала» вам начали доплачивать!»
Чоловічок робить паузу, чекаючи овацій. Овацій нема. І він починає гиготіти сам своїм дебілоїдним хрипкуватим сміхом… А за мить зривається на ридання…
Люди в черзі від такого «театру» починають ніяковіти. Дехто поблажливо всміхаються очима, бо решта обличчя прикриті коронавірусними масками, інші мружаться чи то від сонця, чи то від зеленого вбрання чоловічка, котре схоже на плісняву…
В повітрі відчувається приємний запах настоянки глоду та не дуже приємний від згарища чорнобильських лісів…
Микита Лунін
