Я спустився з Перевалу. Після зими відвідини вуйка Дезя – це моя «обов’язкова програма». Говорили ми з ним про все, що довелося пережити за час розлуки. Розмова була тяжкою і сповненою гіркого щему. Мені у пам’яті закарбувались його слова: «На війні завжди є смерть. Але це була не смерть, це була жертва. Вони знали, на що йшли».
Щоб трохи відпочити після спуску, я повернув з дороги та підійшов до річки трохи посидіти на березі. Плин води нагадав мені заключні слова, які я казав вуйкові, зворушений його оцінками часу, в якому ми живемо.
Мова була про те, що вчені зафіксували зникнення 80% вічних льодовиків Кіліманджаро, а ми, замість того, щоб усвідомити свою відповідальність за подальшу долю цивілізації, розплітаємо нав’язані рольові ігри, які народились у збоченій психіці одного чоловіка.
Але гори лікують.
Вони розчиняють навіяну тугу, покручену правду і повертають нас до кореневої краси. Я сиджу над притоками Черемоша і плачу, згадуючи Созополь. Але це сухі сльози зітхань. Чому, знаючи стільки гарних і добрих слів, я не можу описати ні річку, ні море? Щодо моря в мене виникає певний компроміс – я не бачу іншого берега. Тому, якими б багатющими не були враження від нього, вони завжди не повні. Але ж – річка! Ось її береги! Пиши. Та все одно нічого не виходить.
Тієї ж миті якийсь шалапутний вітер з високих полонин, що не знати як дістався сюди у долину, починає утирати мені сльози. Разом з ним до мене лине чудернацький оберемок запахів різнотрав’я. Тут і нота чебрецю, і м’яти, і звіробою, і лаванди, і … Я зупиняюсь, бо мені являється підказка: що б я не назвав – я вгадаю. Але все ж моя відповідь не буде вичерпною.
Так і ріка. Згадавши джерела, як не згадати хмари? Згадавши хмари, як не згадати дощі? Згадавши дощі, як не згадати роси? Згадавши роси, як не згадати веселку? А сніги? А камінь і пісок? А рибу, водорості, мости і кладки? Якщо я описую річку, то слід згадати і море, в яке вона впадає. А, згадавши море, треба розповісти і про Созополь, на берегах якого він стоїть…
Сидячи ось тут, над притоками Черемоша, я виразно відчув присутність Созополя між берегами гірського потоку. Довколо мене сформувалось якесь велетенське коло, але воно не замкнулось, бо через Старе місто, руїни грецького храму випростало мою екстраполяцію з усіх місць у всі часи.
Я полегшено зрозумів марність своїх намагань: «Визначити – це завжди обмежити». І це було не виправдання, а мудре упокорення. Відтак скочив на камінь і пригорщею холодної пекучої води вмив обличчя. Слова не потрібні там, де органічна присутність завжди повніша за слова.
Цієї ж миті на берег набігла хвиля, і каміння під її навалою зашаруділо. Я уявив собі, як далеко внизу за течією ця ж вода падає на лопаті турбін, перетворюється на енергію електромагнітних полів і мільйонами металевих стежок розщеплюється по домівках, офісах, майстернях, виробництвах. Часто на зупинці, в очікуванні тролейбусу, мене бентежила думка: «Як ці два дроти пхають десятитонну машину з пасажирами?»
Тепер тут, на цьому камені серед стрімкої річки, я виразно уявив собі ці два дроти і впряжену в них несамовиту силу гірського потоку. Я стрибаю на берег і крутою стежкою поміж кущів ліщини піднімаюсь на дорогу, що веде з Перевалу. Чи на Перевал? У голові прохоплюється нова забава: а справді: «на» чи «із»? Та попередні роздуми ще не відпускають мене у нову розвідку: «Перш, ніж намагатись описати річку, мусиш «почути» шум ріки. Адже навіть скута льодом, вона шумить. Не віриш – то запитай у вітру, зимової ночі, перших променів весняного сонця».
Моє обличчя висохло, але за кущами невидимий плин води продовжував зі мною свою забаву. Щоб позбутися нав’язаної теми, я вирішив усе ж таки встановити, куди ця дорога: «на» Перевал чи «з» Перевалу? Після кількох обґрунтованих версій я зрозумів, що всі вони є однаково переконливими, залежно від того, куди прямує мандрівник. Тоді вирішив, що «на» чи «з» – краще знають коні, які щодня проїжджають з возами цей шлях. Але і ця версія мене не дуже переконала, бо і для коней визначальним може бути напрямок руху.
Компроміс мені підказав спів птаства: правильну назву дороги знає орел, який ніколи по ній не ходив, а лише бачив з височини, з-під хмар. Коли я спробував уявити собі цей краєвид, себе на дорозі, ліс, гори і річку, то щось мені підказало, що в орла може взагалі не бути поняття дороги. Це засмутило мене, але водночас і сформувало висновок про множинність уявлень про дійсність.
І поки я чимчикував до Вижниці, то вигадав собі певну ілюстрацію до щойно здобутого відкриття. Скажімо, нам потрібно пояснити, як дістатись до магазину. Людина скаже: «Повернете за ріг будинку, далі дістанетесь до прибудинкової алеї і ліворуч, через 80 метрів, побачите вивіску «Крамниця». Пес пояснив би те ж саме так: «Від запаху брудної онучі побіжиш на запах мокрої верби. Далі поміж плямами запахів смітника і дитячих пелюшок підеш у напрямку запаху скошеної трави. За ним і буде запах магазину».
Нічим не стриманий екскурс аж до наших морських побратимів підказав мені, що я ще й досі перебуваю у ворожбі гірського потоку. У вухах мені шаруділо каміння, що ворушилось на його дні. Шум ріки продовжував зі мною свою ворожбу. А, може, і не потрібно його описувати? Це вже буде не шум, а якась модель з фіксованою кількістю факторів.
Досить хоча б його почути. Без слів. І саме це й буде все – про шум ріки. Шум, в якому перебуватиме сутність і води, і каміння, й оленя, й овець, і риби, і орла. В ньому буде нота зими і літа, зірок і хмар, людей і диких кабанів. Навіть мовчазна посмішка вмитої ранковою росою квітки.
Вітер знову нагадав про себе. Зашуміло листя на деревах, і я почув, як тихо риплять під черевиками камінці на дорозі. І яка різниця, куди вона: «на» Перевал, чи «з» Перевалу? Визначити – це завжди обмежити. Ми своїми словами, стереотипами, законами та інструкціями будуємо моделі дійсного. І у кожного вона власна і унікальна. Але найменша часточка дійсності незрівнянно повніше відображає її, ніж будь-яка бездоганна модель, створена найвишуканішою уявою людини.
Тієї ж миті я чітко усвідомлюю, що зараз у гірському потоці, що шумить за деревами і кущами ліщини, повз мене пропливають краплини води, які свого часу вже побували в Ніагарському водоспаді й сюди, на Перевал, дістались хмарами та веселками. А поруч з ними об камінці розбиваються крапельки, які гойдали каравели Колумба, поливали сади Семіраміди, гасили храм Артеміди. За якусь годину біля Вижниці вони вже напуватимуть корову, яку на довгому воловоді приведе сюди, на берег Черемоша, старий дід.
Цікаво, чи знає він про Колумба, Герострата, Семіраміду, про льодовики Кіліманджаро? Гадаю, що так. Просто він не виокремлює їх із решти дійсності, яка загалом і складає нерозривний шум ріки.
Ми живемо в страшенно збоченому контексті, який тотальними маніпуляціями сформувала цивілізація. Ця обставина деформує наше світосприйняття, робить його чужим людині. Дія контексту є надзвичайно потужною, більшою, ніж нам видається: вже вона, а не людські смисли, формує тренди розвитку.
Серед фізиків добре відомою є оповідка про суперечку Бора та Гейзенберга про вплив мови описання явища (контексту) на його інтерпретацію та сприйняття. Якось вони гуляли разом, коли Вернер гостював у Нільса. Полеміка точилася навколо того чи впливає прилад (контекст) на формування суті явища. Скажімо, якщо перед потоком електронів розташувати ґратку, то на екрані вони виявлять себе як хвиля. Але якщо ґратку замінити лічильниками, то електрони будуть виявлені як частки.
Гейзенберг не погоджувався з Бором і наполягав, що контекст не має значення, бо природа все одно єдина, тож принцип доповнюваності, на якому наполягав Бор, є зайвим, він не впливає на сприйняття та суть.
Тоді Бор запропонував їм прогулятися трохи далі, ніж зазвичай. А коли вони зупинились, то запитав у Вернера про його враження від нового краєвиду. Гейзенберг із захопленням описав архаїчні руїни в променях вечірнього сонця. Бор трохи помовчав, а потім зауважив: «Вернер, це – Ельсінор. Тут жив Гамлет». Вплив зміни контексту виразно читався на обличчі Гейзенберга.
Ми перебуваємо у точці фундаментального вибору: що стане нашим контекстом – збочена маніпуляція чи «шум ріки»? Те, що ми говоримо і що говорять нам, є надзвичайно важливим: чи це будуть слова душі і любові – ініціація, чи це будуть слова злоби і ненависті – маніпуляція. Бо все це визначить довколишній контекст, а, отже, і нашу інтерпретацію дійсного у реальне. Відтак, воно сформує наш досвід і очікування щодо майбутнього. А від цього залежить, що залишиться після нас.
Валентин Ткач,
зі сторінок книги «Моя карнавка»
