Протягом півтори сотні років жителі Великої Британії емігрували до Північної Америки, створювали там самоврядні громади, але вони продовжували вважати себе «англійцями». Навіть коли почався конфлікт між колоніями та Лондоном щодо оподаткування, всі аргументи колоністів базувалися на англійській політичній традиції.
Двічі (в 1774-1775 рр.) Континентальні конгреси відправляли вірнопідданські петиції Георгу III з проханням заступитися за північноамериканських підданих та урезонити своїх міністрів та парламент. Король не тільки проігнорував обидва прохання, а й послав до Північної Америки війська проти бунтівників. І лише після цього місцеві еліти у Тринадцятьох колоніях стали виступати за повну незалежність.
Якби Король, Кабінет Міністрів і Парламент мали трохи більше політичної майстерності та гнучкості, «американська нація», ймовірно, виникла б набагато пізніше, або залишилася б у складі імперії, як це сталося з канадцями, австралійцями та новозеландцями. А тут Тринадцять колоній, об’єднавшись перед загальним ворогом вперше усвідомили себе окремою від англійців політичною спільністю. І саме ця «інакшість» була закріплена Війною за незалежність.
На момент початку заколоту в Тринадцяти колоніях жило приблизно 2,5 млн. чоловік (включаючи 0,5 млн. чорних рабів). Вірність королю Георгу III, згідно з підрахунками, зберегло до 20% колоністів, які отримали назву “лоялістів”. “Патріотів” – прихильників незалежності було до 45%. Приблизно 35% дотримувалися нейтралітету і вичікували, чим все це закінчиться.
“Лоялізм” складався з поєднання економічних, етичних та політичних факторів. Багато купців мали міцні торговельні зв’язки з метрополією та карибськими колоніями. Король був главою Англіканської церкви, і це саме собою забезпечувало лояльність щодо нього з боку багатьох віруючих та англіканських священників.
Лендлорди були зобов’язані своєю власністю королівським патентам. Колоніальні чиновники – своїми посадами. Тому жодного сенсу в бунті вони не бачили. Також варто мати на увазі, що бунт проти Корони розпочали місцеві колоніальні еліти, а тому ті, хто був ними незадоволений, природно розглядали Лондон як справедливого регулятора.
Крім білих “лоялістів” за Корону воювали також багато індіанців та чорних рабів. Британці обіцяли свободу всім тим неграм, хто виступить проти свого білого господаря-бунтівника. Після кінця війни близько 60 тис. білих “лоялістів” емігрували зі США, переважно до Канади. Їхні нащадки ще нагадають про себе, давши відсіч під час американського вторгнення в Канаду під час Другої англо-американської війни 1812-15 рр.
Разом із білими “лоялістами» емігрували також 3 тис. вільних негрів, які боролися за Корону. Британці не видали їх американцям. Спочатку їх поселили в Канаді, але невдовзі якась частина переселилася до Африки, започаткувавши британську колонію Сьєрра-Леоне.
До речі. Рабство у Британській імперії було скасовано 1833 р., тобто на 30 років раніше, ніж у США. З точки зору “Atlantic history” війна за незалежність США була продовженням Англійської революції та Громадянської війни середини XVII ст. Глобально – як черговий англо-французький конфлікт у рамках “Другої Столітньої війни”, коли з’ясовувалося, хто має стати світовим гегемоном, скориставшись заколотом у північноамериканських колоніях, щоб поквитатися з британцями за свої попередні поразки у Семирічній війні.
Врешті-решт Великій Британії довелося визнати незалежність колишніх колоній у 1783 р. Незважаючи на те, що між країнами були встановлені дипломатичні відносини, США та Велика Британія ще воюватимуть у 1812-15 рр., конфліктуватимуть протягом XIX ст. за канадський кордон, а в роки Громадянської війни Лондон схилятиметься до підтримки конфедератів.
Проте американці та англійці не стали одвічними ворогами. Вони залишилися спільну мову та загальне походження, а за певних історичних обставин виявлялися військовими союзниками. Переставши бути одним народом і зберігши прихильну ворожість один до одного, дві нації все ж таки влаштувалися в цьому світі і тісно стали співпрацювати, коли їм це було вигідно.
Сергій Чаплигін
