Спорт

Диригентський фрак для соліста

Вони дуже схожі, Олег Блохін і Андрій Шевченко. Свого часу яскраві, харизматичні футболісти, відповідно у 1975-му та 2004 роках – найкращі голеодори Європи, володарі «Золотого м’яча» і вболівальницьких душ. Обидва спокушені Величчю, Магією, Лаврами великого Лобановського, увірували, що й вони «не лыком шиты»

Коли йдеться про цих двох футбольних зірок, котрим забаглося доскочити вершини тренерської, а відтак і мати трохи слави та грошей, якраз оте «лико» найліпше пасує, бо якби вони були, скажімо, «не в тім’я биті», все було б абсолютно інакше, все б склалося в інший спосіб, мало інші підвалини і підґрунтя. У Блохіна не було б «йолки Януковича», а у Шевченка – осоружного союзу з Королевською…

Хтось закине: навіщо приплітати сюди політику, згадувати те, про що забули і аж не віриться, що то було насправді, бо вельми вже, із плином літ, скидається на глупство несусвітнє? Та в тім то й річ, що «йолка» у роботі зі збірною цих двох павичів, цих «неперевершених» спеціалістів, нікуди не поділася. Вона незримо присутня, дзеленькає і досі різдвяними прикрасами, вінчаючи «невтомну» працю тепер уже «блошиного» наступника.

Олег Блохін та Андрій Шевченко були хорошими футболістами-одинаками, але вони ніколи не були лідерами у команді, ніколи не мали природного хисту керманича, вожака, організатора. Вони навіть у своїх родинах незугарні хазяйнувати. Один залишався в тіні зіркової Ірини Дерюгіної, аж до сімейного фіаско, інший тішиться то в променях супер-моделі, то потрапляє під вплив шахраюватої політикині, яка його зганьбила й обібрала…

І ці люди беруться за національну збірну!
За збірну країни, навіть мову якої вони не здатні опанувати. Ці двоє хороших колись футболістів, але абсолютно невиразних, нефахових тренерів завели на манівці талановиту у футболі націю. З ними згаяно десятиліття: футбольна Україна рік за роком втрачала снагу, поступ, колишнє реноме.

***
Вирішальна гра у Бухаресті на Євро-2020 зі збірною Австрії не стала чимось неочікуваним. Ганебна сольна партія у футбольній виставі від нашої національної збірної під керівництвом Шевченка назрівала, все давно і впевнено йшло до краху.

У всьому цьому яловому, аморфному, примітивному кордебалеті замість відчайдушної футбольної баталії винен головний тренер. І тільки він! Він сам співає, врешті, співав колись, але зібрати хор, розставити виконавців, розписати партії і вміло диригувати творчим колективом – то є для цього чоловіка непідйомна річ. Тут мало бажання бути схожим на Лобановського. Тут треба бути собою.

Леонід Ісаченко, «ГРІНЧЕНКО-інформ»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.