Спорт Суспільство

Видовище-посміховище

Ну, програли, ну, вилетіли… Хіба звикати до цього? 1963-го року я, 12-літній хлопець, ридав так, наче померла мама рідна — київське «Динамо» програло московському «Торпедо» — 1:7. Два роки тому так само плакали бразильські пацани, коли з тим же рахунком їхня збірна програла німцям на чемпіонаті світу. Бразильці! У себе вдома! Тоді я згадав оте суче «Торпедо» і свої дитячі сльози…

А тут якихось — 0:1.

Загалом я тренований болільник (від слова «болить», «перейматись болем»). Не хочете, щоб боліло — забудьте про футбол. У дитинстві заледве «Динамо» програвало, як над парканом з’являлась лисувата голова нашого сусіда Павла Даниловича і його єхидна посмішка: «Ну шо, Серьога, накепали твоїм києвлянам?» Ох, і злився я!

Нині вже не злюсь. Одне тільки. За таку-от гру платять людям мільйони. Я знаю суперпрофесіоналів — у мистецтві передусім, в науці. Їх не так багато, і що вони заробляють у неньці Україні? Копійки. А футбол, от ся забаганка наших мільярдерів, перетворилась на видовище-посміховище. Бюджет якоїсь напівінвалідської команди більший, аніж витрачається грошей на все наше кіно.

Так що не переймайтесь.
Це не Україна програла, не ви особисто. Програла система, вибудувана на лжі і непрофесіоналізмі. У тій же науці нині сотні докторів, які й писати гаразд не вміють, а – «видатні вчені». Тільки їх на чемпіонати не посилають, вони тихенько собі, благенько захищають свої малограмотні тексти…

Усе ж болить — бо ми в цій системі живемо. Де всі цінності догори дригом. Здається, Юлія Мостова якось написала: «Україну згубить непрофесіоналізм».

А може це й болить?!
Болісне відчуття того, що ми на порозі погибелі всерйоз. Що ми програємо не щось і не когось — а самих себе, саму Україну.

Сергій Тримбач

P.S. Євро-2020. Україна – Австрія – 0:1

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.