Баба Ольга часто дзвонила нам додому – покликати мене на вареники. Я все кидав і біг крізь селище до двоповерхового цегляного будинку. Навесні там цвіли чайні троянди, у листопаді – морозець. Яблука там можна було рвати просто з балкона. Баба Ольга ставила переді мною тарілку й дивилася, як я їм, задоволена і мною, і собою, і варениками з м’ясом, що плавали в курячому бульйоні, і, мабуть, загалом своїм життям.
Вона їздила зі мною на обласну олімпіаду з української мови в 7 класі. Ми жили в готелі. Уранці я ходив писати завдання, а ввечері ми сиділи в готельній кімнаті й дивилися у вікно. Я думав, мабуть, про вірші, а баба Ольга не розуміла їх – ні змісту, ані призначення, але пишалася тим, що мене друкувала районка.
Навряд чи баба Ольга припускала, що колись я видаватиму книжки. У її квартирі була тільки одна книжка – «Пам’ятники Полтави», куплена якось випадково, під час екскурсії. Вона тієї книжки, мабуть, жодного разу й не розгортала. Вона незмінно засинала під телевізором. Але подавати вареники з м’ясом у курячому бульйоні вона вміла найкраще.
І скільки б я не написав книжок, у скількох оповіданнях не згадав би про неї, мені все одно ніколи не вдасться насправжки передати ні смаку її страв, ні запаху, що стояв у її передпокої, ні того, яка була на дотик оббивка на канапі, телефонна слухавка, штора в зелених птицях. Украй обмежені засоби мови не передадуть ні потріскування старих шпалер, ні ковзання щоки по подушці, ні поринання в сон, ні ранкового прокидання, ні вітру, ні води, ні легкої павутинки, ні бурштинових кружалець бульйону, ні тривоги, ні чорного нічного світла, ні любові.
Усе з часом трохи затирається. На все осідає пил. Але зрештою любов нікуди не дівається.
Тому мене й пориває час од часу писати щось про бабу Ольгу, силкуватися пройти, проскочити, прослизнути крізь пил, крізь цвинтарні ворота, крізь тотальне безсилля мови – і винести хоча б щось, крихітку, трісочку, дещицю.
Вчора, 19 жовтня був її день народження.
Сергій Осока
