У Чернівцях багато чарівних вулиць, дворів, під’їздів… Але серед них уже немає тих, по яких колись ходили ми з тобою, де мешкало відлуння наших обережних нічних кроків. Вулиці, двори, під’їзди нікуди не поділися, але вони залишаються вже для тих, хто ще має відкрити казковий світ їхніх обіцянок і спокус.
Зима видається занадто довшою,
ніж потребується, мітиш підошвою
межі відлиги, що суне тужаво
на прикордонні райони держави.
Крапле дощ – терпка сукровиця
з Господнього тіла. Тьмяніють лиця.
Я на першому курсі винаймав кімнату на Дарниці, на Лісовому масиві, біля кінотеатру «Росія» (нині «Кіото»). Я там дивився «Калігулу» і навіть «Еммануель». Жив у баби, якій належала квартира. Баба читала жахливу «Київську правду», курила три пачки «Біломору» в день і розказувала про війну.
Баба Ольга часто дзвонила нам додому – покликати мене на вареники. Я все кидав і біг крізь селище до двоповерхового цегляного будинку. Навесні там цвіли чайні троянди, у листопаді – морозець. Яблука там можна було рвати просто з балкона. Баба Ольга ставила переді мною тарілку й дивилася, як я їм, задоволена і мною, і собою, і варениками з м’ясом, що плавали в курячому бульйоні, і, мабуть, загалом своїм життям.
Три дні тому, 17 жовтня 1936-го народився Іван Драч. Поет і кіносценарист. Якби не було Кіно-Драча, то ми б, напевно, умерли («Я б, напевно, помер, якби не було кіно…»), чи, в кращому разі, моторошно озиралися б навкруги у пошуках опертя — для очей, для душі, для серця. І не напилися б із «Криниці для спраглих», і не піднесли б «Камінний хрест» у душах своїх.
