«Чому відступників… так много?»

Після переглядів щоденних стрічок новин буквально рябить в очах від заголовків на кшталт: «Колишнього заступника голови ГУР Міноборони підозрюють у держзраді», «Екс-телеведучий телеканалу «Інтер» Юрій Кіт звинувачується у державній зраді…», «Головного редактора закарпатського інтернет-видання судитимуть за виправдовування російської агресії», «Майже 30 срібників: у МВС розповіли, скільки отримують зрадники за допомогу ворогу» і так далі.

Спливають у пам‘яті пронизані болем Франкові слова з його поеми «Похорон»: «І чому відступників у нас так много? І чом для них відступництво не страшне?»

Здається до таких українських реалій я мав би уже звикнути. Але випадок, який стався наприкінці липня у Солом’янському суді міста Києва, здивував і обурив водночас. Цей «найсправедливіший» суд звільнив з-під варти під заставу півмільйона гривень жінку, яку звинувачують у пособництві московським окупантам, тобто у зрадництві. За матеріалами досудового розслідування, вона здавала нашим ворогам позиції українських військ та інформувала їх про патріотично налаштованих українських діячів. Прізвище підозрюваної правоохоронці не називають. Та журналісти ТСН стверджують, що йдеться про Аллу Душкіну (Ратушну) — директорку приватної школи-садка в селі Коцюбинське під Києвом. Напевно, московити непогано їй платили за іудину роботу, бо гроші для застави в школі не збирали.

Наступне судове засідання призначене на кінець літа. «Директорці школи загрожує від 15 років позбавлення волі до довічного ув‘язнення», — інформують мої колеги-журналісти, посилаючись на авторитетну думку правників. Та я думаю, що підозрюваній уже ніщо не загрожує, крім, звісно Господньої кари. Бо вона втече або вже втекла за поребрик. Адже для російських спецслужб організація такої втечі — суща дрібниця. Тим паче, в сучасних українських реаліях.

Звісно, згодом суддя з суворим виглядом на обличчі зачитає «суворий, але справедливий» вирок підсудній… заочно, як то у нас полюбляють робити. Але то, звиняйте, все одно, що зайцю, який уже далеко втік, насипати навздогін солі під хвіст.

Кажуть, що московські кроти начебто проникли у вищі ешелони нашої влади. І це ми чуємо не в підворітнях, а з уст зарубіжних висопосадовців, зокрема — американських. Наш Президент робить вигляд, ніби він того не чує. Мовляв, у страху завжди очі великі. Але він так само заперечував на початку нинішнього року ймовірне вторгнення російських військ в Україну, хоча західні розвідки говорили про це відкритим текстом. Навіть запрошував усіх співвітчизників на травневі шашлики. Якими трагедіями відгукнулась така недалекоглядна безпечність, ми вже знаємо. І кінця-краю тій смертельній вереміі поки що не видно.

Як завжди поступали у часи воєнного стану, зокрема — в роки Другої світової війни з тими, хто заробляв на горі й нещасті свого народу, хто продавав його інтереси ворогові? Так, розстрілювали перед строєм або вішали на велелюдних майданах. У найкращому варіанті для зрадників –відправляли надовго за колючий дріт концтаборів. Щоб іншим відбити бажання навіть про відступництво думати.

Нині перетворювати публічні страти на масову драматичну виставу, мабуть, не варто. Але змусити цих запроданців після судових вироків розбирати завали у Бучі, Бородянці, Чернігові, Харкові нам під силу. Щоб тяжко працювали за миску супу і пайку хліба. Щоб це їм постійно нагадувало, до яких трагічних наслідків довела їх іудина робота. І щонеділі демонструвати цим покидькам документальні фільми про російський фашизм та іхнього фюрера. Ті фільми, які чомусь не поспішають запускати у виробництво чиновники у культурній сфері. Що замало фактів? Скоріше, бажання. Чи сподіваємось, що це за нас зроблять американці чи британці?

Кожен народ має своїх зрадників. Хтось — більше, хтось — менше. Та ми разюче відрізняємося від наших сусідів тим, що не караємо запроданців — цих паскудних гнид, які продовжують нівечити зранене тіло українського народу. А безкарність породжує нове зло.

Володимир Краснодемський