Суспільство

Чорнобиль: перше «побачення»

Про аварію на ЧАЕС писано-переписано! Зазвичай, згадуємо її, цю трагічну сторінку, 26 квітня, як і тепер. Житейська історія, яку розповім, не зовсім вписується в загальну канву спогадів. Але, як кажуть, слів із пісні не викинеш. Було й таке… До аварії на ЧАЕС я майже нічого не знав про атомну енергетику. Пригадую, в студентські роки ми часто ходили до столичного театру Івана Франка. Одна з вистав називалася «Здрастуй, Прип’ять!»

П’єса популярного у 1970-80-х роках драматурга Олександра Левади. В ній був такий епізод: дві бабусі (їх чудово грали славетні Нонна Копержинська та Наталя Ужвій) сперечаються між собою стосовно будівництва Чорнобильської АЕС. І, пригадую, одна з них каже: «Та це ж небезпечно, там же гатоми якісь літають!». А друга їй у відповідь: «Та що там небезпечного! Ти ж бачила, як бики лобами б’ються. Отак і атоми між собою…».

І у студента-гуманітарія, далекого від високої фізики, побутове уявлення про атомні процеси, як не смішно, було приблизно таким…

Після закінчення журфаку Київського держуніверситету імені Тараса Шевченка мені випало два роки служити у війську, з них два спекотних місяці 1986-го – на ліквідації наслідків техногенної катастрофи, у складі 25-ї бригади радіаційно-хімічного захисту Київського військового округу. На долю військових випала організація «чорнових робіт» того періоду: дезактивація на території та у приміщеннях ЧАЕС, завезення гравію, металевих контейнерів до зруйнованого 4-го реактора. Ті контейнери потім наповнювали знятим ґрунтом і вивозили для захоронення в так звані могильники…

Та я зупинюся на «першому побаченні» лейтенанта Микола Гриценка з ЧАЕС, яке відбулося вже на другий день після прибуття до наметового військового містечка в селі Оране Іванківського району.

Тут я зустрів командира одного з батальйонів нашої 72-ї дивізії в Білій Церкві, де я служив, майора N (не буду називати прізвище цієї людини – Бог йому суддя). Цей офіцер був із когорти відвертих «солдафонів», кому, як кажуть, море по коліна. Уособлював усі ідіотизми совєцької армії. Не зрадив своїй манері й тут, в Чорнобилі. Побачивши мене, зрадів: «О, прибув обстріляний офіцер!» (ми разом були в піхоті на численних військових навчаннях та стрільбах). Я ж подумки скривився в очікуванні несподіванок. І вони не забарилися.

Вранці наступного дня старший офіцер N наказує мені та ще одному новоприбулому офіцеру з сусіднього підрозділу: «Лейтенанти, сідайте швиденько до УАЗика, поїхали!» Ще погано орієнтуючись в ситуації, ми сіли до машини. Майор нічого не пояснює, їдемо мовчки. Ось уже поворот на Чорнобиль, рухаємося далі. Та несподівано майор пожвавішав, обірвав мовчанку: «Ви там наслухалися всяких дурниць та панічних чуток, тож зараз побачите, що тут усе нормально».

І вказує водієві напрямок, куди нам їхати.
Згодом опиняємося метрів за 200… від руїн 4-го реактора! З вікна машини я побачив, як на даху 3-го вцілілого енергоблоку працюють тракторці-роботи, згортають уламки. Здається, це були ті самі японські машини з дистанційним управлінням.

УАЗик став, ми вийшли. Жодної живої душі! А тиша стояла така, аж у вухах дзвеніло! І ще ледь чутно скреготів тракторець на даху. Солдат-водій увімкнув дозиметричний переносний прилад. Головні телефони відразу ж почали голосно тріщати, це було добре чутно навіть за кілька метрів. Та майор не звертав на це жодної уваги: «Пашлі!» І впевнено закликав нас до руїн 4-го реактора… ДП-5 зашумів ще голосніше. Молодий солдат-дозиметрист ледь не плакав: «Товаришу майоре, товаришу майоре, треба тікати звідси!». А той наче не чує. Каже, звертаючись до нас, лейтенантів: «Ось подивіться самі! Чого боятися!? ». І при цьому продовжує рухатися. І якби ж то був «під мухою» – так ні, тверезісінький!

Знаючи з ким маю справу, кажу йому: «Що тут дивитися? Ми далі не підемо». Розвернувся і пішов до машини. Мій напарник-лейтенант і водій – слідом за мною. Майор пройшов до руїн ще пару десятків метрів, розстебнув ширінку і неспішно задовольнив нужду, наочно демонструючи нам «безопасность мірного атома».

Скільки ми тоді «зловили» дурних рентген? Хтозна, ніхто їх не записував, ми ж просто були «на екскурсії». І напевне, привозив той майор нас не єдиних…

***
Там, у Чорнобилі, я зрозумів, чому мій батько-фронтовик уникав розповідей про війну. Він, звичайний солдат, бачив криваві жахіття зсередини, тому й не хотів повертатися до тих часів навіть у спогадах. Спрацьовував своєрідний інстинкт самозбереження, бо постійно тримати в пам’яті подробиці було небезпечним для психіки будь-якої нормальної людини. Напевне, тому і в моїй творчості чорнобильська тема – табу. Єдине, як журналіст, звісно, слав «з передової» дописи до армійських газет, а ще вів «Чорнобильський щоденник».

Якось один з дозиметристів провів по ньому зондом свого радіометра – а він «брудний»! Майже як ті чоботи, в яких я їздив на ЧАЕС. Тому коли передавав цей зошит до архіву, безумовно, попередив про небезпеку. Архівісти запевнили: знають, як зберігати такі матеріали…

Микола Гриценко, «ГРІНЧЕНКО-інформ»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.