Будь-яка діяльність невловимою тінню залишає на людині відбиток. У неї важкі, наче олов’яні, очі, випиті баченим за довге життя. Обличчя темне, нерухоме, відчужене. А руки – на них лячно дивитися: вузлувато сплетені на животі, з пергаментною цупкою шкірою, набряклою на долонях від частого стикання з водою. І крижаний, лінивий спокій… Немає чуда, щоб потривожило його. Воно так: коли людина довго дивиться в безодню, безодня починає вдивлятися в неї.
Мукачівка Ержі-нейні Горват має ремесло, якому, мабуть, і назви немає. Хоча воно таке ж древнє, як і людство. Вона споряджає людей в останню путь. Такі були ще в часи фараонів і скіфських царів. Їх, гетер і плакальниць, готували ледве не з дитинства. Останню примху людини – піти з життя красиво – поважали завжди. Західна цивілізація побудувала на цьому цілу індустрію. Ми ж, як і в усьому, неофіти. Але такі люди є майже в кожному селі і місті. Кілька їх і в Мукачеві. І оточені вони серпанком насторожливої загадковості.
Хоча з бабою Ержікою ніби все просто. Шістдесят вісім років, самотня – чоловік загинув “по п‘янці”, діти розбрелися по світах і тюрмах. Усе життя санітарила по лікарнях. Живе в старенькій хижці під замком. Облізлий кіт Лоці і дві кози – сердечні її компаньйони. Живе з мізерної пенсії, семи соток городу і ремесла обмивальниці.
А почалося все ще в лікарні. Родичі простягали жінці кілька гривень у морзі: «Приведіть до ладу». Мила, 
одягала, розчісувала небіжчиків, міцними руками допомагала віднести в машину. Без особливих емоцій – «як вальки метала».
Аж поки смерть не заглянула і в її хату, примусила заповажати себе. Привезли додому серед ночі потовченого чоловіка. Чи то аварія, чи бійка – і досі не знає. Жили вони погано, чоловік пив по-чорному, не раз і її товк, а майстер був – пан своїм рукам. Сиділа над ним опівночі і злорадно думала: ну ось, віддав тобі за все Бог сповна. Вже не будеш з мене кров ссати. Ніякого не мала в серці жалю до нього. Запалила свічку під їх весільним ображчиком, набрала води в корито, щоб обмити тіло. Доторкнулася до рани – і раптом полум’я свічки застрибало, немовби хтось дмухнув на нього. А протягу в кімнаті ніякого. Відняла від тіла руку – знову рівно горить. Приклала – пломінчик знову затремтів…
Господи, невже душа за спиною стоїть?! Вклякла на коліна, помолилася, щоб прийняв Бог душу загиблого, а собі попросила від нього прощення, і йому все простила. Нагріла води, кинула пахучого зілля, взяла чисту пеленку і обережно стала обмивати понівечене тіло. Свічка почала горіти рівно і ясно, без диму. Поголила чоловіка, скропила одеколоном, як він любив, убрала в чисту одежу і розчесала. Потім налила погарчик горілки і поклала на край стола. Глянула через плече на свічку і здерев’яніла – вогник горнувся в бік молодої на фотографії, наче хотів її обняти. Впала чоловікові на груди і проплакала до ранку.
Гадала, може, це привиділося їй від потрясіння. Проте коли споряджала іншого небіжчика, проробила той самий експеримент. Усе повторилося. Тоді рідних попросила помолитися і з облегшеним серцем попрощатися з померлим. І душа відійшла з миром. Виходить, розмірковує жінка, у перші дні душа важко покидає тіло, ще чує його біль, а ще гостріше – біль сердечний. Ось це і треба вгамувати, полегшити. Дитина заходиться панічним плачем, коли чужі руки лікаря чи повитухи виривають її з рідного материнського лона. Так, напевно, і зі смертю. Лишень тоді плаче душа.
Напівписьменна мукачівка до цього дійшла сама. А от київська вчена-геолог Зоя Митрофанівна Гречишникова присвятила вивченню цих незбагненних явищ десятиліття дослідів, які тепер всерйоз опрацьовують науковці Німечини та США. Ось що вона пише: “Мої спостереження над біополем, чи біокаркасом, людини привели мене до такого висновку: коли людина помирає, після смерті власне її біополе не зникає, не розчиняється в безвісті. З’ясовується, що протягом перших дев’яти днів над постіллю померлої людини, над її фотографіями постійно присутнє її власне біополе. Це визначається дуже просто – моя антена робить стільки обертів, показує стільки градусів, скільки показувала б на людині, якби вона була живою… Після смерті людини її фотографія, її ліжко ніби затримують її біополе. Але на дев‘ятий день, саме в той час, коли людина помирала, це її біополе зникає – і з фотографій, і з ліжка. На сороковий день знову це саме біополе померлої людини з’являється над її фотографіями і над її ліжком. Знову ж таки, о тій самій порі, в ті самі години і хвилини, коли вона помирала. З’являється лише на добу. Я простежувала цей феномен і далі – виявилося, що протягом року цей біокаркас періодично з’являється в домі, але важко встановити тут якусь певну періодичність…”
А може, це і є доказ безсмертя душі, що багато віків проповідує церква. Але виражений іншими словами – безсмертя матерії. Доказ цілісності нашого матеріального світу. Живе і мертве… Де грань переходу одного в інше?! Нас завжди супроводить цей таємничий інтерес до тих, хто переступив останню межу. Що він думав і що говорив перед тим, як почувався? Усе це не випадково, пояснює Ержі-нейні. Якщо людина пішла з добром і легко, ця полегкість передасться близьким. Біля труни хочеться постояти довше, хтось несамохіть намагається торкнутися тіла, наче підзарядитися залишками енергії померлої людини.
Підмічено, що за таких обставин вдова чи вдівець навіть якісно змінюються фізично й духовно. Світлою печаллю позначені їх обличчя, а душа стає добрішою і мудрішою. Дуже часто після смерті деяких людей в родині одразу ж народжується дитина. Такі діти виростають сильними, здоровими і розумними.
Але буває й навпаки, коли помирають у муках і з прокльонами, або не встигнувши покаятись у важкому гріху. Тоді й похорони гнітючі, складні, пов’язані з казусами. І рідним потім у домі не таланить, занепадають справи, які небіжчик розпочав.
Мертві не тільки залишають нам останнє «прости», але й своє благословення. Вважається доброю прикметою, якщо молоді люди познайомились на похороні чи поминках. А шлюб їх буде «до смерті», якщо це знайомство чи взаємний потяг сталися під час нічних сидінь біля небіжчика. Природа неначе закодовує їх на відтворення втраченої прогалини в роді людському. Може, цим пояснюється незрозуміла й така недоречна сексуальна збудженість чоловіків і жінок на похоронних церемоніях та після них…
Утім, Ержі-нейні допомогла не одній вдовиці і розлученій сприянням своїх мерців. Таким жінкам частіше треба бути на похоронах, намагаючись торкнутися або поцілувати покійного. Це надійно привертає того, кого вони обрали. Дехто вчащає на ховання і з іншої причини: щоб пильно стежити, чи не впаде щось із труни. Ця річ, яку небіжчик «не хоче» брати з собою в землю, може принести велике багатство, а може – і велике нещастя, хворобу, смерть.
Через це всі свої процедури бабка робить завжди при запнутих вікнах, дзеркалах, при свічці і бажано в кімнаті, де найбільше любив бути покійний. Але в жодному разі не у ванні. Воду після миття треба одразу ж вилити за ворота, щоб її не напилися тварини, і не під фруктові дерева. Обстрижене волосся, нігті спалити, а одяг після прання віддати з доброю дякою жебракам. Небіжчику не треба там і прикрас, але їх треба одразу ж зняти після агонії. Бо потім йому буде важко з ними «розлучатися». І це повинна робити найближча рідня. Якщо були пов’язки чи монети на очах, їх треба кинути в могилу. Один синок двадцять доларів їй давав, щоб повиривала в батька золоті коронки. Пішла геть, навіть гроші за свою роботу не взяла.
Взагалі треба стежити, щоб до цього мало доступ якомога менше сторонніх людей. Смерть – справа дуже інтимна. Померлому “хочеться”, щоб поруч в останній земний час була найближча йому душа. Першою при труні, останньою біля хреста. Якщо є сили (а їх треба знайти), треба перебути разом в одній кімнаті. А непрошених гостей все одно не уникнути. Є люди з некрофільськими замашками, яких хворобливо ваблять такі події. Вони відвідують усі похорони в околиці і потім захоплено смакують подробицями.
Не виключено, що інколи навідуються ворожки, щоб непомітно заволодіти якоюсь річчю небіжчика – це згодиться для відьомських чарів. Як їх упізнає Ержі-нейні? Вони рідко приходять вночі. Скориставшись клопотами рідних, починають чимось допомагати: перебирають квіти, поправляють покривало, збирають пух чи волосини. Приходять раптово і так само несподівано зникають. Ні поминки, ні читання псалтира їх не цікавлять, на противагу бідним сусідам, що просто користуються нагодою попоїсти. Одним словом, смерть багатьом вигідна. А декому покращує життя.
Мертві однакові всі, зате які різні біля них живі! Матері просять пасемця волосся й відтинки нігтів дітей. Один молодий чоловік, після того як обмила й зачесала його дружину, цілу фотоплівку відзняв. І лише тоді попросив одягати. Незворушний такий, замислений.
Хлопець на похорон нареченій приніс повний “дипломат” косметики. Мусила сусідку-перукарку брати з собою. Бо той зажадав, щоб дівчина виглядала в труні, як її кумир Надя Ауерман. А було, що «круті» привозили для наведення останнього макіяжу спеців із Дебрецена. Щупленькому, горбатенькому дідикові вигляд конгресмена зроблять. Це коштує сто-двісті доларів, тоді як стара Горватка рада й сто-двісті гривням.
За потенційних мертвяків борються живі. І місця під майбутні могили продаються, і мармурові надгробки на будь-який смак. Сервіс дійшов до того, що поховати себе можна заживо – оплатити похорон наперед, з музикою та імпортним катафалком. Одна жінка п’ять днів ховала від людей мертву матір – чекала її пенсію. Скільки оцту довелося перевести Ержі-нейні, щоб приглушити запах. До речі, якщо потрібно чекати довше до поховання, біля тіла не слід класти квіти.
Усяке було на її довгому віку. Було, що родина сектантів після всіх приготувань попросила її понести тіло до комори. Там уже було викопано могилу… Усякого набачилася. І синці на тілі, і рани на животі після смерті “від інфаркту”. Але що їй до того, її діло маленьке: затулила очі, підв’язала підборіддя, обмила, поголила, підстригла, якщо треба, зачесала, одягла. Гребінець, ножиці, пудра, тональний крем – весь її нехитрий реманент.
Гріх згадувати, але були й курйози. Син-бізнесмен привіз батькові на похорон «фінський» костюм. А тут дощ – піджак умить розлізся, як «промокашка». Іншим разом обмивала старого «тюрягу». Тіло, як у ящірки, – все в татуюваннях. Дружок покійного каже: «Півлітра, бабко, ставлю, якщо нарахуєш усі 100». Вона знайшла лише 99. Тоді той відтягнув повіку на оці, а на ній – виколотий павук. Люди іноді поводяться смішно в своїй скорботі. Деякі пориваються покласти до могили якусь річ, значущу для померлого. Одна жінка любовно засунула під бік чоловікові пляшку дорогого коньяку: «Планував на день народження випити». Інші не дають глибоко копати яму, бо там буде сиро.
Ержі-нейні і важко, і легко в своїй роботі. Легко, бо ніхто з клієнтів зауваження їй не зробить. Ходить майже на всі похорони. Просто кортить глянути збоку на свою роботу. Часом щось підправити доведеться. Родина в такий час не помічає дрібниць. Хоча які це дрібниці, людина раз лише відходить. А в неї око метке. Правда, бідність уже дістає і мертвих. Усе частіше обходяться без білизни і взуття. А перед спусканням труни в землю, трапляється, що й покривало заберуть. Живим ще придасться.
Похорони нині різні, як і люди. Одному трояндами і герберами всіюють останню путь, у яму кидають пляшки шампанського і жмені «рафаелло». Іншого виряджають у запраній сорочці й у фанерному ящику. «Се ля ві», у цвинтарну браму легко вміщаються і циганський віз, і мерседес. Ці ворота достатньо широкі – ніхто не прослизне мимо.
І ця жінка сотні разів заходила сюди зі своїми мерцями. Їх чорний янгол.
– А ви? – запитую Ержі-нейні. – Ви смерті не боїтеся?
– Я з нею майже кожен день, – посміхається своїми вицвілими очима. – У мене все давно напароване в скрині. Правда, не знаю, чи знайдеться кому обмити…
Сидить на ветхому табуреті і неквапно снує свою невеселу розмову. Спочивають сплетені на животі вузлуваті подагричні руки. Ось і вони, ці руки, знайшли застосування в цьому строкатому світі. Залиште мертвих мертвим, казав Христос. Але хіба не Він перед смертю обмив своїм учням ноги?..
Мирослав Дочинець
Із книги «Руки і душа. Історії жінок, які перемогли»
