«В часи Майдану я працювала прес-секретарем телеканалу ТВі. У ці дні, 22 січня 2014 року, під вечір, мені зателефонував сусід по дому, який тоді працював недалеко від моєї роботи, а тому інколи підвозив мене на своїй автівці…
«Не йди сама додому, я заїду за тобою», — сказав він мені. «Чого?» — запитала я.
«Просто почекай мене», — сказав і поклав трубку.
Він вже був «майданівець», а ми всі ще ходили туди так, «потусити» на вихідні…
Коли я сіла в автівку, мій сусід якимось зовсім не своїм голосом сказав: «Сьогодні «беркутня» убила молодого хлопця. Я з ним пару днів тому каву пив…». Про Жізневського ми дізналися пізніше. Про Вербицього – ще пізніше. Тоді ж з’явилося відчуття цунамі, що насувалось на нас.
Прийшло усвідомлення, що усі ці ліхтарики Руслани скінчилися, тепер або ми їх, або вони нас. Я чітко пам’ятаю той момент у автівці, коли дізналась, що на Майдані убито людину, пам’ятаю своє відчуття: начеб то з моїх легень вийшов увесь кисень і серце, стиснуте, як у вакуумному пакеті, на якусь хвилину зупинилося.
Почався новий відлік.
Почався кривавий Майдан. З того дня ми всі стали ходити на Майдан не «потусити», а з абсолютно чіткою місією – бути готовими дати відсіч «беркуту». Ми носили їжу, дрова, речі, ліки, та все, що треба було, будували барикади, просто лишалися там до світанку – до того часу, коли загроза штурму ставала меншою.
Прийшовши з роботи, я переодягалася у свій лижний костюм, в дворі вже чекала наша «банда». Наші мужні мужчини не дозволяли дівчатам шастати на Майдан без їхнього супроводу. Починалася епоха «тітушні» у Києві.
Починалися утворюватися загони локальної самооборони… Майдан, та й увесь Київ, перейшов у «штикову атаку»… Ворог – смертельно небезпечний ворог – був на відстані простягнутої руки.
Але ми не боялись, бо знали, що за нами правда.
Вона і зараз – за нами. Та й Майдан — ще не скінчився. Бо морок ще не відступив. Але ми переможемо, ми здолаємо усіх ворогів — і відвертих, зовнішніх, і внутрішніх, зачаєних, тих, хто за ці роки тихенько мімікрував під «своїх»… Переможемо. Я вірю».
***
Це — мій текст річної давності…
Віри стало менше. Рішучості і злості – більше.
Президент у свою «соборну» промову зміг увіпхати навіть пасаж про шкідливість фейків. А от про Сергія Нігояна, застреленого на Майдані 22 січня 2014 року – не згадав…
А ми згадали.
Поставили свічку. І попросили, аби він молив Бога за Україну. Бо, здається, більше сподіватися нема на кого.
Галя Плачинда
