… Сьогодні знову згадав 90-ті, благословенний час молодості, що звелів мені бути письменником… Чогось стоїть перед очима одна із пиятик, де я, незважаючи на своєрідні співацькі таланти, жив піснею, разом із приятелями: «Веселімся, браття, допоки є сила, допоки нам жити дадуть. Бо сніги упАдуть, накриють голОви, не будем гуляти вже тут…»
Щось відчували ми, співаючи її. Разом вона була свідченням інфантилізму тих літ, якоїсь наївної дитячості першої половини 90-их, що поволі поступалася декадансу другої половини цих років, із зростанням бандитизму, переділів майна і всіляких дивовиж…
У 90-роки, на жаль, не відбулося Великого Державного Перелому. Окремі люди були безсилими перед інфантильністю та вірою у казку, часто сполучену із колективним орнаментальним патріотизмом…
Але, з іншого боку, на мій погляд, у тому часі криється величезна цінність, якийсь чесний колективний потяг до правди, що, може, при сприятливому збігу нинішніх трагічних обставин, врятувати і зберегти нашу країну. Її вбиватиме лише наша роз’єднаність.
Степан Процюк
