Пам’ятаю, як десь посередині 90-х ходив слухати «Травіату» у Національній опері. І робив це через задній прохід – себто, через службовий вхід. Прийшов як журналіст до машиніста сцени по інтерв’ю. Він мені його дав, але якось так крадькома, під сходами, наче пакований з наркотою, щоби не спалитися. А, давши, з полегшенням видохнув і запропонував послухати «Травіату» за кулісами.
Глядачів я не бачив, а тільки артистів у профіль. Бо вони співали до зали, а на мене дивилися їхні вуха. За кулісами був движняк. Реквізиторка принесла на продаж якесь взуття у коробці, його всі по черзі розглядали і запитували ціну. Тоді ми ще недалеко відбігли від СРСР, в якому імпортне хороше взуття “приносили на роботу” і там продавали-купували. А потім той, хто купив, хизувався і казав друзям з награною зверхністю: “Це мені принесли” і цим робив собі імідж крутого парня /дівчини/ со связямі. Хоча, насправді принесли не йому, а будь-кому в управлінні, конструкторському бюро, національній опері. А він просто першим наважився купити й побіг позичати гроші по всьому управлінню, конструкторському бюро чи національній опері.
При мені хтось стрімко полишав закулісний простір, біжучи по гроші. Я мало не був збитий з ніг. В антракті з будки суфлера прибігла молоденька суфлерка і почала скаржитися режисерці (симпатичній і нє мєнєє молодій) на якогось літнього соліста, який “з радянських часів завчив цю фразу російською, а вона коротша за сучасну українську”, і він ламає такт і плює на її – суфлерчини – підказки.
Після антракту кругленький бородатий соліст, відспівавши арію Лікаря, вийшов за куліси і почав, задихаючись, розстібувати ґудзики на камзолі (на два розміри менший) і при цьому лаятися шляхетними матюками – що колись він я-як візьме високу ноту, і цей камзол на ньому я-як трісне, ото буде сорому всій національній опері. “Бо в цьому камзолі ще мій педагог, царствіє йому небесне, співав цю арію”, – сказав кругленький соліст, прозираючи на мене. Очевидно він в ту мить робив дві речі – і скаржився на тісний старий камзол режисерці, і вивчав мене – чужу у цьому просторі особу.
Потім зі сцени за куліси почав виходити хор. Хор був з бокалами в руках, що символізувало розкішний шляхетний бал зі спиртним. За мить я вже знав, що в бокалах був холодний чай, але без цукру. Бо хтось з хористів казав до реквізиторки: “Оксанка, а ти ж казала, що цукор вже закупили, щось я по чаю цього не відчув”. – “Закупили, але мені ще не видили”. – “О-о, це по-нашому – одні розговори”.
То був час, коли ми ще не сильно відповзли від СРСР. А “Травіата” з-за куліс мені сподобалася. Такої класної “Травіати” я більше не чув і не бачив. Та й, чесно кажучи, ніякої “Травіати” я більше не чув і не бачив. Якось я не по операх.
А от закулісся мені подавай любе і в бескінечних кількостях – театральне, кіношне, шахтарське, аптечне… Крім політичного – там чумдаки.
Вадим Петрасюк
