«Та що ж ви робите! Припиніть!» Я вже писав, що не сприймаю таких фраз у книжках, кіно, загалом у текстах. Вони звучать, коли когось б’ють, гвалтують, вбивають, коли щось ламають. Словом, чинять безкарне насильство.
Дебільна фраза.
Його б’ють, а він: «Що ви робите?!»
Танцюємо, б*ядь!
Ось чому, дивлячись на те, що від 22 квітня й дотепер щодня коїться в моїй країні і країні, де житиме мій син, я не кричу обурено чи здивовано: «Що ви робите! Що вони роблять! Припиніть! Пробі! Ні!»
Бо мені ясно, що робиться! І хто це робить. І навіщо.
Ніхто цього не припинить. Жодне волання не зупинить деконструкцію хитких основ державності й ідентичності, які з гріхом навпіл зводили від лютого 2014 року.
Було не ідеально. Не швидко. Дуже часто — не тим місцем. Але — правильно. Всі, хто не знайшов себе в цьому процесі — це люди, які до 1.12.2013 тупо існували в некомфортних для мене умовах. Їх вивели з зони комфорту. З російського та радянського контекстів. І вони помстилися.
Що вони роблять?
Вбивають. Хіба ж не ясно…
Андрій Кокотюха
