Не смерть страшна. Страшно померти пізніше людини, яку любиш … 1 листопада — поминальний день. Помолимося, попросимо пробачення і запалимо свічки пам’яті…
Пам’ятаєш, друже, як ми в дитинстві боялися цвинтарів, лише з роками зрозуміли: боятися треба не мертвих, а живих… На кожному цвинтарі є могили, які потопають у живих квітах в будь–яку пору року, до яких направду пролягла народна стежина, яку не затоптати часові…
Більшість з них — відомі поети, актори театру, співаки. Щороку таких могил стає більше, багатьох там ще не хотілося би бачити. Скільки їх тут, кого ми з тобою, друже, знали і любили!
Творча натура особливо вразлива.
Як при житті, так і по смертно чи не довкола кожного точилися підлі наклепи, заздрісна зневага, майже в кожного були відверті, а здебільшого потаємні вороги.
Але все це лише у стократ сильнішою зробило народну любов. І найголовніші пам’ятники кожен поставив собі сам. Справою, життєвою позицією, неповторністю.
Нині вони повертаються до нас — хто в бронзі, хто в камені, хто в граніті, хто звичайнісіньким пагорбом з хрестом…
Підійдімо до кожного.
Вклонімося. Помовчімо. Помолімося.
Вічная пам’ять і Царство Небесне…
Як вдало і влучно сказала про мертвих і живих велика Ліна Костенко:
О, не взискуй гіркого меду слави!
Той мед недобрий, від кусючих бджіл.
Взискуй сказать поблідлими вустами
хоч кілька людям необхідних слів.
Взискуй прожить несуєтно і дзвінко.
Взискуй терпіння витримати все.
А справжня слава — це прекрасна жінка,
що на могилу квіти принесе.
Михайло Маслій
