Ранком гуляю в парку…
А там живуть дві знайомі білки. Одна худа й облізла, інша — пухнаста і жирна…
Пухнаста й жирна з’їдає горіх відразу, коли їй даєш. А худа й облізла кудись носить і ховає на «чорний день»… Потім, звісно, ніхрена не може згадать, де воно те все поховало… Зате жирна може згадать, де худа сховала, і їсть ще раз…
Чарльз Дарвін, певно, вивів би з цієї історії якийсь невмолимий закон природи та еволюції… Але в мене це просто історія без усякої моралі…
Вранці вітаюся з жирною білкою, даю горіх. Худої десь нема — вся в турботах…
— Здоров, жирна.., — кажу.
Білка мовчки їсть горіх…
Ніякого смущєнія…
Віталій Чепинога
