Можливо я занадто старомодна і романтична. Але єдиним виходом із кризи мовно-військового протистояння “Фаріон-Азов” бачу певний лицарський жест. Зараз вперше саме за українську мову, буцім на захист честі військових (насправді на радість російській пропаганді), відкриваються кримінальні справи. Якщо ми дозволимо це сьогодні, завтра це стане системою.
З точки зору захисту мови, як фактора національної безпеки, найправильнішим було б, щоб АЗОВ подав руку пані Фаріон, котра спіткнулася. Підтримав жінку, яка є таким самим воїном в мовній боротьбі.
Шановні Азовці, всі українськомовні військові й ті, хто тільки на шляху до цього, скажіть, чи буває, що після 
бойових, від утоми, болю, голоду, смутку, спересердя можете сказати щось необдумане, занадто категоричне чи образливе? І потім картати себе, соромлячись визнати свою провину публічно?
Ірина Фаріон бореться за мову нашої з вами Батьківщини вже понад 30 років, майже в 4 рази довше, ніж триває російсько-українська війна. Чоловік її доньки теж пішов добровольцем. Поки ви, мужні воїни на фронті, маєте сміливість боронити наші землі і людей, ми в тилу (теж різні, зі своїми характерами, проблемами, трагедіями і недоліками) копаємо мовні окопи і для вас, навіть не лопатами – ложками. Спитати, що вагоміше: армія чи мова, це те саме, що поцікавитись, хто важливіший: чоловік чи жінка? Ми потрібні одне одному. Без одного не існує іншого. Ми доповнюємо одне одного.
Мені хочеться вірити, що від російських варварів нас відрізняє вміння єднатися, просити пробачення і щиро вибачати, прагнення до свободи і справедливості, шляхетність (принаймні в глибині душі) і вміння любити.
Якби я працювала в піар-службі Азова (а я колись була піарником), то зробила б усе можливе, щоб ті бійці, чиї почуття зачепили слова пані Ірини, спробували перепросити у неї, а вона у них. Далі – в рамках освітньої програми (я знаю, що “Азов” плекає ідеологічну складову й запрошує викладачів) вона б прочитала цікавезну лекцію для військових, чому мова – зброя. А вони б навчили її стріляти, щоб у тирі вихлюпнути усі ті емоції, що накипіли. Далі – цілющі обійми і фото для соцмереж. Хеппі енд.
P.S.
Досить нам тонути у чварах і міжусобицях, спопеляти одне одного словами, котрі завдають болю, ну ж бо відрощувати крила й пізнавати вищу якість взаємин. У нас усіх тільки одна країна, одна мова, і один ворог.
Елізабет Більська
