Два дні я на Проводах. І хоч це — Великдень (для покійних), а важкі ці дні і морально, й фізично… Але де б ти не жив, а завше мусиш ізнайти час, аби провідати могили найдорожчих своїх родичів, поклонитися їхній пам’яті. Прийти хоча б двічі–тричі на рік, аби стежка до них не заросла бур’янами безпам’ятства, аби не відчувати провину перед ними, покійними. А ще – перед односельцями і власним сумлінням.
Тож і приїздять ізвідусюд діти й онуки на сільське кладовисько у різні дні й у день всенародного відвідання могил: на Проводи.
Лише на Проводи і можна тут побачити тих, кого не зустрінеш в инші дні їхнього приїзду, бо на Проводи (по-давньому – Радуниця, Радовиця) йдуть усі. Тому здавна в селі заведено до Великодня і Провід навести лад на сільському кладовиську і на кожній могилі.
Цвинтар. Така (чужа, церковна) назва досі побутує в селі, що пояснюється наявністю в селі церкви. Але українська назва місця поховань – кладовИсько, а прадавня, теж українська, – жальник, найточніша, найдоречніша і навіть поетична. (На жаль, уже не знаємо, як правильно наголосити слово)…
До 1980–90-их років жив у нашому селі чудовий загальнонаціональний звичай обв’язувати надмогильний знак вишитим рушником. Тепер цей звичай чомусь відійшов у минуле, натомість поширилася мода на штучні квіти, букетики, віночки, рідше – живі квіти. Отака собі пластиково-пластмасова пам’ять, через яку захаращуємо святе місце… Але пригадується весняне кладовисько, ще без листя й тіні, все у білому вбранні з двома барвами: чорною (бо смуток) і червоною, мовби кров, бо нагадує: тут – кровні родичі. Виходиш із села, озирнешся – а вслід мають білі рушники, якими здалеку видніється кладовисько. Мовби ними прощально махають рідні душі, вдячні тобі за відвідини. Це було так символічно: біла й чорна барви жалоби і колір кровного зв’язку: червоний!.. На жаль, у минуле відходять і кращі звичаї. Повернути б!.. А сьогодні побачила один такий рушник – і так приємно защеміло в душі!..
Відколи в нашому селі будується церква, під час Провід на кладовищі – 2 церковники: Київського патріархату і московського пархату. Прикро, що той, хто не хотів будувати церкву, не може поступитися тому, хто взявся за цю справу. Хлібне місце… А здавалося б, церква і, зокрема священники повинні об’єднувати громаду… Тож уже декілька років над могилами звучить піснеспів двох груп: сучасною українською і давньоруською мовами. Мало того – село теж розділене…
Цього року на Проводи було більше людей, ніж торік. Радієш за кожного, хто приїхав! На кладовищі безпечніше, ніж у церкві, яка взагалі є розплідником і ковіду, і всього иншого, бодай через оте лобизання попових рук та образІв!..
Тож поспішити варто, аби не забути дорогу до ще одного святого місця: місця спочинку твоїх пращурів та односельців. Бо вже давно відтоптали ряст і ті, для кого старе кладовище було жальником… А з цим пластмасово-дротяним нашестям треба щось вирішувати!..
Любов Сердунич
