У рідному селі буваємо переважно раз на рік – на понеділкові гробки або могилки через тиждень після Паски. Часом село кличе на ювілеї і весілля, але ці візити завжди коротші. А гробки — може, й не найщасливіший привід навідатись на рідний грунт, але саме в ці дні можна побачитись із багатьма однокласниками, сусідами, дальшими родичами і просто знайомими, які ніби й упізнають тебе, а ніби й ні, здебільшого дивуючись: «яка ти гарна і геть не змінилася…».
Отак покійні, ніби з волі Усевишнього, зводять одне з одним живих, і обидва світи сприймаються як важливі частинки цілого.
Господарі, до яких на кілька днів приїздить орава родичів, відчувають радість подвійну. Спершу – коли гості нарешті прибули, а за кілька день ще більше радості, коли панство, богу дякувати, вже зібралось від’їжджати.
Про подвійну радість господарів відомо обом сторонам, і щастя в тому, що приховувати це знання немає потреби. Та все ж у сестри блищать волого очі, зовсім трохи, і я цього ніби й не помічаю, бо чого ото мокву розводити? Ми знову і знову обіймаємось, всоте дякуємо тим, хто тут лишається, перепитуємо одні одних чи не забули якісь речі, яких забути ніяк не можна, а ще робимо фото у нарцисах, тюльпанах і вишнях, сонце сліпить, віддзеркалюючись від мобілок, і на світлинах, певно, знову будуть очі позамружені…
Визбирувались традиційно метушливо. Власні речі й гостинці, торби і клунки, вкинуті у багажник і кинуті по дорозі від порога до воріт – так точно нічого не забудемо. Натомість не власноруч закинуте у багажник часом потребує розбирання половини вантажу, аби переконатись, що ця річ точно там. А ще ж, аби було безпечно, лотки з яйцями треба класти поверх важчих речей, але й торба того, хто вже в Києві виходить першим, не має опинилась у найдальшому кутку знизу…
Нарешті зібрались і рушили! Доїхали аж до лікарні. Це півтори хвилини обережної подорожі вузькою вуличкою нагору. Раптом спохопилися — нема двох мобільних. Десь отамо на столі лежать, на видноті, щоб не забути…
Вертаємось. Кажу: хутко дзвоніть, попередьте, бо господарі мо’ танцюють серед двору, взявшись за руки, що позбулися «татар», а тут знову ми – невдобно ж! Телефонуємо на хазяйські номери і на свої телефони, ті, що в хаті лишилися – у відповідь тиша.
Сигналимо, проїжджаємо на нижні ворота. Там ще й верхні є, бо обійстя на розі стоїть, але 
біля нижніх воріт зручніше розвертатись. Господиня каже, що чоловік із нашими мобільними уже побіг до нас… У чотири голоси кричимо, що ми ж на нижніх воротах. Знайшлися! Знову дякуємо і цілуємось.
Вирушили. Доїхали аж до лікарні. Це, нагадую, півтори хвилини дороги. Запідозрили, що родич забув бритву. Чи бачив хто піну для гоління? Бритва має бути біля неї. Не бачили. Вертаємось. По дорозі телефонуємо і сигналимо на нижніх воротах. Родич мчить до хати шукати свій Gillet, а з двору вибігає сестра ще з якимось знайденим пакетом. Ні, не наш, ми це зумисне тут зоставили. Той вертається без бритви – ніде нема. Пошуки перемістились до багажника – в одній із валіз, у потайній кишені знайшлось те, що шукали – таки хтось узяв ту бритву.
Цілуємось, дякуємо, виїжджаємо. «Здається, ми вже тут були», – каже та, що за кермом. «Ура, минули!» – вигукнув хтось мажорно, коли проїхали те місце біля лікарні, де двічі розвертались. «Цить, дай зі Срібного виїхати, бо нам тут як пороблено!»
У Прилуках з’ясувалось, що родич забув у селі свої окуляри. Кучеряво «привітали» його з тією трагедією, але продовжили маршрут.
За кілька годин, коли доня наших срібнянських родичів подзвонила батькам, аби повідомити, що ми щасливо доїхали до Київ, на тому боці замість «альо» спитали: «На які ворота виходити?»
Наталія Литвиненко, «ГРІНЧЕНКО-інформ»
