Два дні я на Проводах. І хоч це — Великдень (для покійних), а важкі ці дні і морально, й фізично… Але де б ти не жив, а завше мусиш ізнайти час, аби провідати могили найдорожчих своїх родичів, поклонитися їхній пам’яті. Прийти хоча б двічі–тричі на рік, аби стежка до них не заросла бур’янами безпам’ятства, аби не відчувати провину перед ними, покійними. А ще – перед односельцями і власним сумлінням.
Перечитую 5 томів Агатангела Кримського, видані у 1970-их. Зараз тішусь 4 томом, де зібрано праці академіка і безсумнівного українського генія Кримського про історію арабської літератури, про тюрків, їхні мови і літератури, історію Туреччини, а найперше — про історію Персії та її письменство, окремо — про Гафіза.
А скажіть-но мені, усі ті, хто захоплювався новим фільмом «Батько» з Ентоні Гопкінсом — а чим саме ви захоплювались?! Без сумніву, Гопкінс – геніальний актор. Але півтори години споглядати за тим, як його герой, немічний старий у глибокому Альцейгмері, мучить свою доньку й мучиться сам?
Кажуть, Івану Малковичу – 60!
(Ов, то це й мені, виходить, також? Ніяк не звикну до цієї цифри — можливо, тому, що на свій «ювілей» утекла була з країни, то якось воно не так помітно пройшло!)
Помиляється той, хто гадає, що то Путін вигадав маніпуляції з «Новачком» та полонієм. То набагато давніша справа. 30 серпня 1918 року на заводі Міхельсона у Москві було скоєно замах на «вождя світового пролетаріату» Володимира Леніна. Організував його найближчий соратник «вічно живого» — Яків Мойсеєвич Свердлов. Він на ту пору набрав чималої ваги, став фактично другою людиною у радянському уряді та сам хотів стати на чолі «світового пролетаріату» в його безкінечному марші до комунізму.
