Криваву трагедію в Пітері, з підтоптаним професором-істориком, реконструктором-наполеоністом, його 24-річною коханкою, яка стала «расчлєньонкой», перемістившись частинами до професорського наплічника, невдало притопленого в ріці Мойці, вже назвали «чисто петербурзьким убивством», «достоєвщиною», і ще якось.
Цинічно відсторонившись від її інфернального душка, від жаху й горя конкретних людей, бачиш: це просто знахідка для літератора і, особливо, кінематографіста.
Психологічний трилер зі шляхетним антуражем пітерської архітектури, всі ці під оселедцевим небом, які розширюються феєричними батальними панорамами наполеонівських часів – поблискують контреполети й галуни з випушкою, ворушиться канітєльна бахрома, коні, дими, свист ядер…
А на цьому розкішному тлі – не менш розкішна історія трансформації екзальтованого і на всю голову торохнутого реконструктора, в якого під імператорською шляпою закипають мізки і який поступово випадає з реальності, намаривши себе правдивим Наполеоном, щоб, урешті-решт, втілитися в справдешнього монстра.
Трагедія, повна різних вимірів і підтекстів, символ поганяє символом. Про один із них ніхто не каже, а мені він видається чи не найяскравішим – сама жертва, молода аспірантка з українським, до бабці не ходи, прізвищем на «-ко».
Спеціально поцікавився – з Кубані, зі станиці Старовеличківської. Це ще з тих, із перших станиць, що заснували чорноморські – тобто, запорозькі козаки на кубанських землях – всі ці Канівські, Дінські, Старокорсунські, Полтавські та Брюховецькі.
Тобто, з діда-прадіда, від кості.
Ну і ось: обезголовлений тулуб, руки-ноги в стиснутих гранітом угро-фінських водах… Далі символ розгортайте самі, якщо хочете. Хоча й так все зрозуміло, здається.
Павло Вольвач
