Де три гори вряд – там і три вітри, кажуть люди. Вітри-збирачі. Перший вітер забрав її батька. Той повалив дерево, а воно його. Дерево дужче за чоловіка. А вітер сильніший за дерево. Так поклав його на землю, як хотів – тріски і кістки впереміш. І вона, донька його, відчахнутою тріскою лишилася в хащі життя…
Другий вітер забрав чоловіка. В грозовицю згріб їх укупі з хурою і конем з мосту. Змішав небесну воду з земною в смертній купелі. Попливла рідна душа в засвіт, а вона лишилася на хисткому березі, як одинока вільха…
Третій вітер забрав сина. «Мамко, стріляючи, ловиш вітер. Поправку на нього. І коли гучить у твій бік снаряд, не вухом, а шкірою вгадуєш його траєкторію… Мамко, тут і вітер інший – студений і твердий, як залізо. Пригинає до землі, завертає дим у бліндаж. Чужий, як і бесіда тих, що стріляють… Мамко, це не війна, це чекання. Хто кого перечекає. Чиє серце терплячіше, чий розум холодніший. Кожен вичікує своє. Вони стріляють, ми стріляємо. Залізо до заліза…». Привезли його в залізі, не дали розпечатати. Горіхи падали й цоркали об труну — і опала її душа здригалася.
Робота не держалася рук. Ноги самі несли в тин – так у них цвинтар називають. Сідала побіч трьох горбиків. Тепер це були її грядки. Дивилася, як вітер чеше косички. Полагіднілий, тихий, ситий – наївся коло неї… Стягнула відкладені пенсії і замість зотлілої дерев’яної поклала ковану, фарбовану бронзою браму. Щоб худобина не тикалася в тин. Паламар сказав: «Се не ворітниця, а царські врата. Шапку скидати хочеться, входячи». На тій брамі залізні слова: «І ми були такі, як ви».
Четвертий вітер приніс їй онука. Невістка подалася до Італії, лишила малого на неї. Коло дитини й козичку треба, і курочку, і поросятко, і овоч, і ягідку. Ожила, загомоніла садиба. Знову день тісним став. До потемку звивається на дворі, і небесне око дивиться на неї з милосердям.
Увечері прибігають хлопчаки на розколядку, готують вертеп. Вона їх учить.
Три славнії царі, звідки ви прийшли?
З далекого краю, за звіздою йшли.
Онук веде колядку. Постава – як у прадіда, голос – як у діда, риси батькові. «Що це за три царі, бабо?» – питає. «У кожного свої. Мої ось на стіні. Троє. В рамцях». «Прикольно. А що то за срібло, миро і ладан?» «Теж у кожного свої. Мої срібло, миро і ладан – це ти… Але не гайся, вчи стих. Бо Різдво вже коло дверей».
… Щодня бачу її худеньку живеньку постать на вітряній вулиці. Несе молоко. Туди-сюди метляється, встигає там і тут. Легка і свіжа, як пізнє яблучко на гілці. Їй не страшні вже ніякі вітри.
Мирослав Дочинець
