Осінній пленер з Ігорем

Була така ж тепла й довга осінь, як нині… Так само в листопаді зеленіла трава, стояли ще зелені дерева і в поєднанні з яскравою жовтизною все це мало неповторну осінню палітру…

— Поїхали на пленер!, — сказав мені Ігор.
Він промовляв слово «плене-е-ер» жартома, з французьким прононсом. Це означало, що ми беремо фотоапарат і рушаємо по гарні знімки. За локацію обрали Ботанічний сад.

Ігор був гарним фотохудожником.
Це було його захопленням ще зі школи. «Не треба просто клацати, як це робить більшість. Потрібно фо-то-гра-фувати!», — говорив він мені. У цьому «фо-то-гра-фувати» було закладено багато змісту. Передній план, задній план і щоб горозинт не «завалювався» – то само собою. Правильно обрати світло-тіні, щоб не затемнене було обличчя, вибрати ракурс і при цьому не прогавити, щоб «дерево з голови не росло», чи стовп не стирчав і ноги не були «обрізані». Усе це треба звести воєдино, а тільки потім «клацнути».

На все це в мене не завжди вистачало терпіння, і я нервувала. «Ти вчися!, — гримав на мене Ігор, — ніколи не знаєш, де і коли це тобі може згодитися». Я ж сперечалася. Й «автоспуском» ніяк не хотіла вчитися фотографувати. Віджартовувалася: «Ну ти ж у мене є, я тебе попрошу».

… Ми ніколи не знаємо, що, де і коли нам може придатися, і що з нами може статися. Ігоря Куценка немає вже п’ять років… А я ще й досі роблю нові й нові відкриття у наших безмежних фотоархівах, з наших пленерів і фотосесій. Таких, як ось ці, де відразу видно різницю між знімками майстра і впертого учня.

«Ну, ти подивись на неї, знову умудрилася зняти так, що в мене гілка з вуха стирчить, — реготав він, — А землі під ногами навіщо мені скільки залишила? Небо над головою фотографуй. А краще підійди до мене ближче»…

Я чую, наче зараз, його голос, його неповторний тембр…
Ці знімки з минулого, коли все ще було добре і щасливо, нагадують: ми ніколи не знаємо, що і коли з нами, нашими найдорожчими може трапитися…

Зінаїда Куценко