Іноді мені здається, що моє життя – це просто один довгий день. Здається, що дитинство було зі мною сьогодні зранку. Буквально недавно, і тому чудово запам’ятовуване. Коли сходило сонце – я з’явився, а до того не було нічого, ніч і пітьма. До сніданку я повзав і вчився ходити. А опісля – пішов до школи…
Моє дитинство відбулось поміж ранковою метушнею дорослих, котрі збирались на свої роботи, і тому промайнуло дуже швидко і майже непомітно, не зауважене ніким. Я сидів поміж їхніх ніг, як поміж дерев у лісі, ніби не дуже загублений, але недосяжний.
Всі ночі, що були у моєму житті – стали просто кліпанням очей. А дні – поглядами. Деякі ночі пролітали настільки швидко, що зовсім не запам’ятовувались. Рівно так, як ми і не звертаємо увагу на кліпання. А в багатьох днях, буду відвертим, я не бачив нічого особливого.
Я відчував післясніданкові припливи життєвої енергії та сонливість пообіддя. Багато подій ставали просто відмітками на секундній шкалі, а періоди – годинами, на які невпинно накладались нові години.
Ми живемо своє життя наче один день, від світанку до заходу. Тішимось ранковою прохолодою, знемагаємо від полудневої спеки та милуємось м’якими кольорами вечорів. Все, що ми можемо – загрібати руками секунди та хвилини. Ловити світло очима, закарбовуючи в пам’яті образи побачених людей та краєвидів.
Наш день триває, допоки світить сонце всередині нас.
Володимир Гевко
